Аннотация: Проживши в Iвано-Франкiвську, в який ми приїхали на все життя, лише два з половиною роки, ми вирушили до Сибiру...
Проживши в Iвано-Франкiвську, в який ми приїхали на все життя, лише два з половиною роки, ми вирушили до Сибiру...
СИДЖУ ТА ЗГАДУЮ
Частина 3-3
Географiя мого дитинства - Забайкалля.
Москва - проїздом.
Поїздка вiд Iвано-Франкiвська до Москви на той час тривала понад двi доби. Їхали ми в купейному вагонi, i тато розповiв детальнiше, чому ми туди їдемо. У Москвi в якихось iнстанцiях татовi мали дати направлення до Чити, а там, у Читi вже розподiлять нас на нове мiсце, яке - поки невiдомо. Дорогою тато розповiдав, як українськi козаки вiдкривали та завойовували для росiйських царiв Сибiр, як засилали до Сибiру українцiв пiсля громадянської вiйни та в перiод колективiзацiї, про те, що багато сiл у Сибiру досi вважаються українськими, бо живуть у них нащадки українцiв. Розповiдав i про козака Степана Разiна, i про Омеляна Пугачова, i про багатьох iнших. Крiм того, мальовничо описував природу та квiти Забайкалля... Звiдки вiн це знав? Та просто перед поїздкою прочитав.
До Москви ми приїхали рано-вранцi. Залишивши валiзи в камерi схову на вокзалi, ми пiшли до мiста. Поїли в якiйсь їдальнi недалеко вiд вокзалу i поїхали до Червоної Площi. Незважаючи на ранок, через усю Червону Площу тяглася довжелезна черга. Черга складалася не з одиноких людей, а з сiмей та груп, тому була не тоненькою, а широкою, вона звивалася великими вигинами, тому була, мабуть, втричi довшою за всю Площу.
- У цiй черзыi люди iнодi стоять по два-три днi, доки дiйдуть до мавзолею. - Сказав тато. - А у мавзолеї лежить труп Ленiна. Ми хочемо стояти стiльки часу, щоб подивитись на труп?
- Нi! - Вiдповiли ми з Маринкою.
- Тодi давайте подивимося все довкола.
Ми пройшлися вздовж черги, подивилися на змучених людей у нiй, дiйшли до мавзолею, спостерiгали за змiною варти бiля входу до нього.
Потiм ми прогулялися навколо Кремля, тато розповiдав iсторiю його будiвництва i про тих царiв, якi жили в ньому. Потiм у нас була екскурсiя територiєю Кремля. Ми бачили Цар-Гармату та Цар-Дзвiн, до внутрiшнiх примiщень Кремля екскурсiї не пускали.
Iсаакiвський Собор ми обiйшли лише ззовнi. Папа сказав, що в нього мало часу, тому ми поїдемо до бабусиної сестри Серафими.
- Ось подивiться, - сказав тато, коли ми пiдiйшли до великого двоповерхового будинку. - Колись увесь цей будинок належав однiй родинi (вiн тодi не сказав, що саме родинi бабусi, про це ми дiзналися пiзнiше). А пiсля революцiї його подiлили на квартири. Квартира тiтки Серафими знаходиться на другому поверсi. Бабуся їй написала, що ми приїдемо, тож вона має на нас чекати.
Ми пiднялися на другий поверх i тато подзвонив. До дверей пiдiйшла якась жiнка, прочинила вузеньку щiлинку i почала розмовляти з татом. Спочатку дуже тихо, але потiм я почула:
- Нi, я вас не пущу. Менi ще вiд вас неприємностей не вистачає! - I вона зачинила дверi.
Ми деякий час розгублено тупцювали на сходовому майданчику, а потiм тато сказав:
- Вона злякалася. Ну, нiчого, спробуємо звернутися до моїх братiв.
Надворi тато кiлька разiв заходив у телефоннi будки, кудись телефонував, з кимось розмовляв. Нарештi вiн сказав:
- Поїдемо на ВДНГ! Усi люди Радянського Союзу мрiють туди потрапити, а нам випала така можливiсть!
Виявилося, що на ВДНГ працював татiв двоюрiдний брат. На жаль, не пам'ятаю його iменi, у мене взагалi все життя проблема з iменами - я їх просто не запам'ятовую, нi однокласникiв, нi вчителiв, нi полiтикiв, нi авторiв книг... А от книжкових героїв пам'ятаю.
Батькiв двоюрiдний брат зустрiв нас привiтно, провiв екскурсiю, дуже багато чого розповiв i показав. Потiм батьковi треба було поїхати в комендатуру i ще кудись. Татiв брат влаштував нас у своєму кабiнетi, напоїв чаєм i нагодував бутербродами. Коли ми трохи вiдпочили, вiн знову повiв нас на екскурсiю. Особливого враження ВДНГ на мене не справила. Ну, величезнi територiї, безлiч тематичних павiльйонiв. Нi сiльське господарство, нi якiсь виробництва мене не цiкавили. Зацiкавив лише космос, великий фонтан у центрi та пам'ятник "Робiтник та Колгоспниця", який ми ранiше бачили перед початком майже всiх фiльмiв.
Коли ввечерi за нами приїхав тато, виявилося, що нам доведеться залишитись у Москвi ще на один день. Нi цей, нi другий батькiв брат, який працював художником i мав у Москвi навiть власну майстерню, взяти нас до себе на нiч не захотiли, тому ми поїхали на вокзал. Нам удалося отримати мiсця у "Кiмнатi вiдпочинку матерi та дитини", де були лiжка та постiль, а де ночував тато, я не знаю. Може, в комендатурi, а може, й просто на вокзалi.
Наступного дня ми знову гуляли вулицями Москви.
Щоб потрапити до театру, до якогось музею чи галереї, квитки треба було брати заздалегiдь. Тож ми задовольнялися архiтектурою. Мiж тими мiсцями, якi хотiв нам показати тато, були великi вiдстанi, тож доводилося їздити автобусом. Ми побували й бiля Унiверситету iменi Ломоносова на Воробйових горах. Тут нам сподобалося найбiльше - i сам парк, i будiвля унiверситету, i вид на Москву запам'яталися на все життя.
Вразила ширина дорiг у Москвi та кiлькiсть транспорту на них. Дороги були широкими, на кiлька смуг, а транспорт ними їздив майже безперервним потоком, тому треба було постiйно дивитися на свiтлофори. Дороги в Iвано-Франкiвську та Польщi були вузькими, часто двосмуговими, якими їздили туди й назад дуже рiдкiснi машини.
Тодi майже на кожнiй вулицi можна було знайти їдальню. У їдальнях годували цiлком пристойно, тож голодними ми не були. Та й вiдпочити пiсля постiйної ходьби та поїздок там можна було. До крамниць ми не заходили, вони були поза полем нашого зору. Так i не захопившись столицею нашої Батькiвщини, продовжуючи вважати її великим селом, ми по обiдi вирушили на вокзал. Десь неподалiк вокзалу мама сказала:
- Треба купити дiтям якiсь iграшки, їхати будемо сiм днiв, чим вони займатимуться?
I тодi нам купили по заводному ведмедику на турнiку. Плюшевого коричневого ведмедика треба було завести ключиком, i тодi вiн починав пiдтягуватися на турнiку, перевертатися, зависати, робити сонечко i так далi.
Їхати ми мали дуже довго, тож тато взяв квитки в купейному вагонi поїзда Москва - Владивосток. Йому квиток був безкоштовний, нам iз Маринкою - дитячi, i тiльки мама їхала по повному дорослому квитку.
Москва - Чита.
У нашому вагонi їхали переважно сiм'ї, бiльшiсть з дiтьми. У сусiдньому купе була родина з дiвчинкою мого вiку. Звiсно, я не пам'ятаю її iменi, але нехай буде Iра. Ще до вiдправлення потяга ми разом з нею почали бiгати коридором, вiдкидати бiчнi сидiння у вагонi, вiдчиняти вiкна i визирати з них. Кiлька разiв її намагалися зупинити батьки:
- Iра, йди в купе, посидь! Краще б почитала книжку!
- Не хочу! - Вiдповiдала вона. - Хочу грати! Дорога довга, ще встигну почитати!
А коли ми рушили, мене вiдразу ж почало захитувати. Довелося лягти на полицю у купе. Маринка з Iрою продовжували грати у коридорi, невдовзi до них приєдналося ще кiлька дiтей. Промучившись цiлий день, на другий я згадала про книгу, яку так наполегливо намагалися змусити читати Iру її батьки. Хитаючись i перемагаючи блювоту, я вийшла в коридор i пiдiйшла до їх купе.
- А ти теж сьогоднi гратимеш? - Запитала, виходячи з нього, Iра.
- Нi, я хотiла попросити книгу.
Дверi були прочиненi, i Iрин тато визирнув у коридор.
- Це дуже товста книга. - Сказав вiн i показав. - "Чарiвник Смарагдового мiста." Ти можеш не встигнути прочитати. Куди ви їдете?
- До Чити.
- Це сiм днiв, лише тиждень.
- Я встигну. - Простягла я руку за книгою. - Я можу дати Iрi пограти заводного ведмедика.
- А ми їдемо до Владивостока! - Похвалилася Iра. - Це хоч i набагато далi, але там краще.
Менi було все одно, краще там чи гiрше. Я знала, що в Читi ми не затримаємось, нас одразу ж пошлють кудись далi.
I от всю дорогу до Чити я читала. Книжка менi дуже сподобалася. I я дочитала її навiть ранiше, нiж ми доїхали, незважаючи на те, що через три днi я настiльки звикла до хитавицi, що могла ненадовго виходити в коридор i грати з дiтьми, дивитися у вiкно i навiть ходити обiдати у вагон-ресторан. На великих зупинках тато виводив нас iз вагона прогулятися пероном i розiм'яти ноги. Земля пiд ногами гойдалася. Вокзал великого мiста Iркутська був майже таким самим, як iншi, хоча у багатьох пасажирiв вiн викликав захват. Мабуть, не сам вокзал, а розумiння того, що далi буде Забайкалля.
***
- Байкал! Байкал! - Вiдiрвали мене вiд книги вигуки i наших батькiв, i людей з iнших купе. Всi дiти кинулися з коридору до своїх купе, з боку яких вiдкривався вид на Байкал.
Вiн був схожий на море. Так само дорога бiгла вздовж його берега, тiльки якщо Чорне море завжди було праворуч по ходу поїзда, то Байкал виявився лiворуч. Тут теж час вiд часу потягу доводилося чекати на зустрiчнi поїзди, але не так довго, як на Кавказi. I нiхто не вибiгав iз вагонiв, щоб скупатися.
А за Байкалом раптом вiдкрилися безкраї жовтi простори.
- Це жовтi маки! - Пояснила нам Iра, яка тут вже багато разiв проїжджала. - Вони тут всюди ростуть.
- А червонi? - Запитала Маринка.
- Червоних тут не буває.
Пiсля однiєї з невеликих зупинок тато принiс у наше купе букет жовтих макiв. Мама поставила їх у пляшку вiд молока з широкою шийкою. Маки були майже такими ж, як "справжнi", тiльки дрiбнiшi i яскраво жовтого кольору без плям або якихось вкраплень.
- А ще будуть саранки та тигровi лiлiї! - Повiдомила Iра. - Вони ще гарнiшi!
I яскраво-жовтогарячi саранки та оранжево-жовтi лiлiї в коричневi цяточки ми теж побачили з поїзда. До самого обрiю, скiльки вистачало погляду, тяглися поля цих незвичайних квiтiв. Проте не було анi пшеничних полiв, анi якихось городiв. Iнодi на горизонтi з'являвся лiс, який називався тайга, але близько до залiзницi вiн не пiдходив. Менi згадалася пiсня, почута ще в Iвано-Франкiвську:
Под крылом самолёта о чём-то поёт
Зелёное море тайги...
Я тодi ще намалювала море зеленим олiвцем. Тато, подивившись на малюнок, запитав:
- А чому море зелене?
- Тому що в пiснi так спiвається. - Вiдповiла я i наспiвала цi рядки.
- Море тайги - це не море, а величезний сосновий лiс, такий величезний, що з лiтака виглядає, як море. - Пояснив тато.
З потяга тайга на море схожою не була, хоча пiд стукiт колiс у моїй головi звучало:
Под крылом самолёта о чём-то поёт
Зелёное море тайги...
***
Поки ми їхали, ми переїжджали з одного часового поясу до iншого. I щоразу всi дорослi у вагонi урочисто переводили годинник на годину. В наших головах час перемiшався, ми могли балуватися вночi i спати вдень, через шiсть днiв подорожi хитавиця вже зовсiм не вiдчувалася.
I ось годинi о четвертiй ранку за мiсцевим часом ми приїхали до Чити. Був початок липня, майже середина лiта, але вокзал зустрiв нас прохолодно, довелося дiставати з валiзи пальтечка, шапочки та колготки. Вийшовши з вагона, ми вiдчули сильну хитавицю, земля пiд ногами гойдалася, не перестаючи нi на мить, мене знову почало захитувати.
- Це тiльки здається, що хитає. - Пояснював тато. - Мозок перебудувався на хитавицю i вже її не помiчав, а тепер йому знову треба перебудовуватись, щоб зрозумiти, що тут зовсiм не хитає.
На будiвлi вокзалу великими лiтерами було написано: "ЧИТА"
- Чи та, чи не та! - Смiялися ми з Маринкою.
Залишивши на вокзалi у камерi схову речi, ми взяли таксi i поїхали до готелю. Водiй повiз нас до центру мiста широкими, як у Москвi, але зовсiм порожнiми вулицями.
- Ось, готель Iнгода. - Урочисто показав вiн, пiд'їхавши до високої будiвлi.
- Iногда! - Засмiялися ми з Маринкою.
- "Iнгода" - Виправив нас водiй. - Так називається рiчка, що протiкає через мiсто.
- Аби тiльки були мiсця... - Стурбовано пробурмотiв тато.
Мiсця у готелi були. Виявилося, що майже вся величезна будiвля вiльна. Нам дали номер i ми пiшли розмiщуватися. Мама намагалася вкласти нас спати, але ми, повалявшись у лiжку якийсь час, сказали, що спати зовсiм не можемо. Якщо в Читi тодi була майже п'ята година ранку, то за Московським часом була лише дев'ята вечора, а протягом поїздки в наших головах час змiшався.
Тодi тато запропонував прогулятися мiстом. Мiсто було абсолютно безлюдним - анi людей, анi машин.
- Це тому, що ще зарано. - Сказала мама. - Люди ще сплять.
Все ще хитаючись, "ходою бувалих морякiв" ми ходили мiстом. Подивилися на сiру i холодну на вигляд рiчку Iнгода, що протiкала через мiсто. Папа сказав, що це одна iз найбiльших рiчок Забайкалля. Вона витiкає з Монголiї i, з'єднуючись у Читинськiй областi з ще однiєю монгольською рiчкою Онон, утворює Шилку - басейн Амура. Гуляючи липневим ранком по Читi в пальто, нам здавалося, що ми переїхали з лiта в осiнь. Дивно було переходити пустельнi широченнi вулицi Чити. Iдеш, як площею, а протилежний тротуар так само далеко.
Пiсля снiданку в ресторанi готелю тато побiг у справах. Йому треба було оформляти документи, визначатися з новим напрямком, брати квитки до мiсця призначення... Ми весь день були з мамою. Ну, як весь день... Майже весь день ми проспали. Прокинулися лише надвечiр. Мiсто знову було порожнiм, проте скрiзь спалахнули рiзнокольоровi вивiски i вулицями, свiтячи фарами, проїжджали рiдкiснi машини.
На вечерю прийшов тато й сказав, що в Читi ми пробудемо ще два днi, а потiм поїдемо далi, бо жити ми маємо на станцiї Безрiчна.
- Це мiсто чи село? - Спитали ми.
- Тут усi поселення називаються станцiями. - Почав пояснювати тато. - I невеликi мiста, i досить великi, i зовсiм маленькi. Люди прокладали залiзницю, робили на нiй якусь станцiю, а потiм довкола неї розросталося селище. А сiл тут немає, бо сiльським господарством займатись неможливо - надто коротке лiто. В основному, будували та заселяли цi селища засланцi.
- Яких засилали за царя?
- I за царя, i за Сталiна, i зараз...
Станцiя Безрiчна.
Надвечiр третього дня, коли ми вже майже перестали вiдчувати хитавицю на землi, ми знову сiдали в потяг, цього разу в плацкартний вагон. Їхати треба було ще два днi.
Читинська область (тепер це Забайкальський край) має площу близько 432 тисячi квадратних кiлометрiв. Це двi третини всiєї України, що складається iз двадцяти п'яти областей (603,5 тис. кв. км.)
Вiдстанi у Читинський областi вимiрювалися зовсiм не так, як у європейськiй частинi. "Зовсiм близько" - могло бути за десятки та сотнi кiлометрiв. Ми вирушали на пiвдень Читинської областi, до прикордонного району, хоча вiд Безрiчної до кордону з Монголiєю було приблизно 150-170 кiлометрiв, а до кордону з Китаєм - 200-220 кiлометрiв.
Коли ми зiйшли з поїзда, земля знову хиталася пiд ногами. Майже одразу ж нам видiлили квартиру в довгому одноповерховому дерев'яному бараку, обмазаному глиною та побiленому. Барак був подiлений на чотири "пiд'їзди", у кожному з яких було по двi квартири, наш пiд'їзд був останнiм, наша квартира була праворуч, сусiдська - лiворуч. У квартирi було двi кiмнати: передня, в якiй було зроблено льох i яку ми використовували як кухню, i задня - житлова кiмната. Мiж цими кiмнатами була встановлена пiч, яка мала топитися дровами та вугiллям. У дворi за бараком стояв так само довгий ряд сараїв, у яких люди зберiгали дрова та вугiлля. Тато одразу ж зумiв зайняти два сараї - один для вугiлля та дров, другий - для мотоцикла. Трохи далi стояв ще один барак, а навпроти баракiв - кiлька двоповерхових дерев'яних будинкiв.
Жодних зручностей анi в бараках, анi в будинках не було, за водою треба було ходити до водокачки, яка була всього метрiв за сто - сто п'ятдесят вiд нашого останнього барака. Зате було повно мишей, вони почувалися тут господарями. Тато вiдразу ж спорудив з колоди i обрiзку дошки мишобiйку - тiльки-но миша зачiпала корм, як на неї обрушувався важкий шматок колоди i вбивав її. За перший день таким чином загинуло тринадцять мишей. Мишi i потiм траплялися, але не щодня i вже по однiй.
Поки батьки облаштовувалися, ми пiшли знайомитись iз дiтьми. Дiтей у дворi було багато - i з баракiв, i з кiлькох дерев'яних будинкiв. Грали i групами, i всi разом i всюди за ними бiгала велика собака, схожа на долматинця. Собаку звали Турга.
- Що за iм'я таке дивне? - Здивувалися ми.
Виявилося, що так називається рiчка, що знаходиться неподалiк. Виходило, що Безрiчна зовсiм не без рiчки. По-перше, всього за двадцять кiлометрiв вiд неї протiкає рiчка Цингурук, що є лiвою притокою рiчки Турга. Сама Турга знаходиться трохи далi i є правою притокою прикордонної рiчки Онон. По-друге, вiд станцiї Безрiчна до найближчого мiста - станцiї Борзя всього 48 кiлометрiв, а через Борзю протiкає рiчка Борзя, теж права притока Онона. Рiчка Онон протiкає майже бiля кордону з Монголiєю, всього за п'ятдесят-сiмдесят кiлометрiв вiд нього. Тобто Безрiчна з усiх бокiв оточена рiчками!
Але мiсцевi люди, не маючи транспорту, потрапити на рiчки не могли. А в нас був мотоцикл! I ми їздили ним на Тургу купатися.
Офiцери, якi мали доступ до машин, їздили на рибалку. Ми на мотоциклi також поїхали. Риби в рiчцi було багато, рибнагляду - нiякого, мiлiцiї - теж. Ловили рибу сiткою, перегородивши всю рiчку та йдучи з нею проти течiї вбрiд. Наловленою рибою наповнили кiлька мiшкiв у машинi та повну коляску нашого мотоцикла. Приїхали до дому та почали роздавати рибу всiм сусiдам. Хтось брав цiле вiдро, хтось - невелику миску. Задоволенi були всi - це була чудова добавка до пайку.
***
Мапи (якщо ви пам"ятаєте, "мапами" ми називали батькiв - Ма i Па) поставили в кiмнатi своє лiжко i нам - солдатське, розставили та розклали речi. На кухнi знову з'явилася керосинка. А холодильник був не потрiбен - у льоху була вiчна мерзлота. Виявляється, земля в Забайкаллi за лiто прогрiвається не бiльше нiж на пiвметра, нижче знаходиться вiчна мерзлота. У нiй вирубуються льохи та полицi, на якi можна ставити продукти i вони замерзають, незважаючи на те, що на вулицi спека до тридцяти градусiв.
Тепер до наших обов'язкiв входило носити воду з водокачки. Водонапiрна вежа, качаючи воду з глибокої свердловини, постачала її в тi будинки селища, в якi вже провели водогiн. Iншi приходили до крана, що виходив iз вежi, пiдставляли вiдра i набирали, кому скiльки було треба.
За кiлька днiв пiсля нашого приїзду, бiля баракiв почали рити траншею - збиралися прокладати водогiн до наших будинкiв. Ми спостерiгали, як важко екскаватор довбає мерзлу землю. Опинившись пiд сонцем, мерзлота почала танути, i траншея наповнилася водою. Ми разом з усiма лазили по розкислим глиняним вiдвалам, поки я не придумала лiпити з цiєї глини ляльковий посуд. Моя iдея сподобалася й iншим дiтям, i всi почали лiпити i глечики, i чашки, i тарiлки мiнiатюрних розмiрiв, хлопчики пробували лiпити солдатикiв та звiрiв, а потiм сушили на гарячому сибiрському сонцi.
Коли до траншеї пiдвезли залiзобетоннi короби для прокладання труб i звалили їх на краю, ми з Маринкою почали використовувати їх як ширми лялькового театру. Спочатку ми iмпровiзували тiльки зi своїми поролоновими ведмедиками, подарованими бабусею та дiдусем, а потiм стали робити персонажiв iз пiдручних засобiв та клаптикiв тканини. Дехто з дiтей також пiдключилися до цього. Найпростiше було вiдiрвати голову вiд якоїсь ляльки, прив'язати до її шиї якусь ганчiрочку або навiть носову хустку, й скрiпити її ниткою так, щоб усередину можна було просунути руку. А щоб у цiєї ляльки теж були руки, досить було бiля голови прорiзати двi дiрки i всунути туди пальцi.
***
Станцiя Безрiчна - це вiйськовий гарнiзон, у якому i начальником i мером був генерал. Населяли її вiйськовi зi своїми сiм'ями та нечисленнi мiсцевi - колишнi засланцi та їхнi нащадки. Чим харчувалися мiсцевi, я не знаю, бо в магазинах майже нiчого не було, а вiйськовим раз на мiсяць видiлявся пайок - тато приносив цiлу валiзу рiзної їжi: вершкове масло, сухе та згущене молоко, борошно, цукор, сiль, макарони, копчену рибу, рибнi консерви, тушонку. Окремо по талонах давали кiлька кiлограмiв м'яса. Та ще щодня ми ходили до солдатської пекарнi, де по вiдривних талонах нам видавали по буханцi свiжого гарячого хлiба. У магазинi був "сухий закон", але продавалося кiлька видiв одеколону. Дехто з мiсцевих вживали його всередину. Кажуть, десь, хтось чи то гнав, чи то звiдкись привозив самогон.
Одразу ж за сараями починався безкрайнiй сибiрський степ, незвичнi пейзажi для тих, хто звик до лiсiв, гiр, моря. А тут - лише сопки, сопки, сопки. Сопками називалися невисокi пагорби, що тут i там височiли над безкрайнiми рiвнинами. Восени та взимку сопки були неживими, але ми приїхали в розпал лiта, тож всi сопки були покритi жовтими маками, причому так густо, наче їх спецiально посiяли.
Коли вiдiйшли маки, все з жовтого стало помаранчевим - розцвiли саранки та тигровi лiлiї. I, здавалося, їх було ще бiльше, нiж макiв. Весь степ перетворився на безмежну клумбу з такими великими квiтами, якi в Українi й у садках рiдко можна було зустрiти.
***
Мiсцевi люди викидали за селищем смiття. Цiлком випадково ми виявили, що на купах смiття ростуть гриби - печерицi. Нiхто їх не збирав, бо не знав, що вони їстiвнi. А ми знали! I у нашому меню з'явилися гриби - i смаженi, i маринованi, i солонi.
Нашими сусiдами по "пiд'їзду" в бараку виявилася ще бездiтна молода пара. Якось ми сидiли на лавцi бiля будинку i мама зауважила менi:
- Галю, не гризи нiгтi!
- Що, весь час гризе? - Запитала сусiдка.
- Чого ми з нею тiльки не робили, нiчого не допомагає.
- А я теж ранiше гризла нiгтi. I боляче, але все одно гризу пiд корiнь... А потiм вiдучилася.
- Як?
- Коли почала зустрiчатися з чоловiком, вiн менi сказав: "Якщо ти продовжуватимеш гризти нiгтi, я вважатиму, що ти мене не любиш". А я його дуже любила! I зараз кохаю. I от, щоб показати йому це, я перестала гризти. Навiть зараз, коли рука тягнеться до рота, я зупиняю себе; "Вiн подумає, що я його не кохаю!" I я ховаю руки.
Я тодi "намотала це собi на вус" i подумала, що коли по-справжньому когось покохаю, то обов'язково перестану гризти нiгтi. Так потiм я й зробила.
Ще пам'ятаю одну дуже неприємну тiтку iз двоповерхового дерев'яного будинку. Коли ми цiлою ватагою грали у дворi мiж бараками та сараями, вона, проходячи повз, чомусь почала на нас спочатку бурчати, а коли ми не звернули на неї уваги, то й кричати. З нами завжди була собака Турга. Зрозумiвши, що тiтка хоче нас образити, Турга почала на неї гавкати, пiдходити до неї та загрозливо гарчати. Тiтка, злякавшись гарчання, схопила першу лiпшу дiвчинку, що трапилася, i стала нею прикриватися вiд собаки. Турга нiяк не могла нашкодити дитинi, вона оббiгала тiтку то з одного боку, то з iншого, але тiтка розгорталася i виставляла перед її мордою дiвчинку. Дiвчинка вiд страху кричала i плакала, ми обурювалися, що тiтка прикривається дитиною, Турга гавкала, поки хтось iз дорослих не вiдiбрав у тiтки дiвчинку i не накричав на неї. Тiтка пiшла. Турга тiльки з презирством подивилася їй услiд i наздоганяти не стала.
У когось iз мiсцевих була корова. Жiнка з околицi щодня приносила молоко та сметану. Сметана була така густа, що не виливалася з банки, коли її перевертали, її можна було намазувати на хлiб, як масло. Ми могли випити по кухлю молока, а тато щодня випивав трилiтрову банку.
Пiонерський табiр
Нових подiй i вражень було так багато, що здавалося, нiби ми прожили там уже все лiто, а насправдi минуло лише тижнiв зо три.
Тата призначили викладачем Вечiрнього Унiверситету при Будинку Офiцерiв. Коли тато з'явився на кафедрi, iншi викладачi сказали:
- Отже, товаришу капiтане, влаштовуйся зручнiше, тепер ти тут надовго. Звiдси швидко нiхто не їде.
- Може ви й надовго, - вiдповiв тато - а я скоро поїду. Я просто приїхав iз цiкавостi, подивитися, як тут живеться. От проживу рiк, ну так i бути, ще одне лiто i поїду. - Тато завжди випендрювався.
Усi тiльки засмiялися. Нiхто й подумати не мiг, що саме так i станеться.
Поки не розпочався навчальний рiк, часу у тата було багато, тож ми часто їздили на рiчку. А потiм татовi дали для нас двi путiвки до пiонерського табору. Табiр був у тайзi десь пiд Читою, на березi Iнгоди. Туди нас разом ще з трьома дiтьми у загальному вагонi повезла якась жiнка.
Ми ще не були пiонерами, у таборi ми також нiколи не були. Було цiкаво та незвично.
Для жовтенят у таборi був один загiн. На пiонерськi лiнiйки ми не виходили, до рiчки та в басейн нас не водили, у тайгу теж. Ми всi днi проводили на майданчику бiля будиночка, де жили. Будиночок називався "молодший загiн" i складався з двох великих палат - для хлопчикiв та для дiвчаток, туалетiв з умивальниками та двох кiмнат для вихователiв. До "загону" була прибудована веранда, а перед нею - великий майданчик. Навпроти входу до "загону", з iншого боку майданчика стояв справжнiй лiтак. З нього витягли всю начинку, залишили лише штурвал i пару важелiв, якими можна було пiднiмати та опускати закрилки. Ми всi лазили по цьому лiтаку, а я переживала: раптом хтось щось не так поверне i лiтак злетить? Те, що в ньому не було анi мотора, анi гасу, мене не заспокоювало.
Табiр знаходився посеред тайги, навколо росли сосни i, звiсно ж, водилися гриби. Ми з Маринкою збирали сироїжки, чистили їх, мили та засолювали в iграшковому пластмасовому вiдерцi, взявши з їдальнi сiль. За кiлька днiв ми їх з'їдали з хлiбом i знову збирали новi.
Бiльшiсть дiтей, вперше виїхавши вiд батькiв, дуже нудьгували i навiть плакали. Ми часто залишалися без мап, живучи у бабусь, тому не дуже нудьгували, але пiддавшись загальному настрою, теж iнодi хлюпали носом.
Та раптом до нас на мотоциклi приїхали мапи! Вони їхали цiлий день, надвечiр зупинилися неподалiк вiд табору просто в тайзi, абияк натягли солдатську плащ-палатку, вповзли в неї i завалилися спати. Тато про всяк випадок поклав поряд iз собою морський кортик та сокирку.
Вночi мама прокинулася вiд дивних звукiв. Хтось ходив навколо намету та пирхав. Цей хтось хотiв зiрвати намет, стрибнув на нього зверху, смикав i дряпав. Мама намагалася розбудити тата, штовхала його, гукала, але тато, весь день провiвши за кермом, так утомився, що нiяк не прокидався. Звiр, бачачи, що йому не вдається дiстати людей з укриття, розлютився i почав засипати намет землею, а потiм пiшов.
Вранцi, коли тато прокинувся, мама розповiла йому, що вiдбувалося вночi. Тато не повiрив. Але коли вони виповзли назовнi, то побачили на даху намету землю, а поряд з нею слiди пазурiв, що дряпали землю. Замах у лапи був величезним. Тато вирiшив, що то була рись.
Мапи, якi приїхали до нас на три днi, вирiшили змiцнити намет. Тато зрубував мiцнi гiлки i вбивав їх навколо намету, роблячи частокiл, а мама обплiтала його тоншими гiлками. Потiм намет пiдняли i зробили зручнiший вхiд. Тiльки пiсля цього вони пiшли до табору за нами.
Нас вiдпустили з батьками пiсля снiданку. Ми вперше опинилися у справжнiй дикiй тайзi, хоча до табору було метрiв з двiстi. Серед сосен стояв намет, захищений частоколом, поруч було вогнище, над яким висiв казанок. Тато показав слiди пазурiв та лапи, що засипала намет. Ми поблукали навколо у пошуках рисi, та її нiде не було. Але все це було на березi Iнгоди. Рiчка!
Ми жити не могли без води, тож одразу ж побiгли купатися. Вода в рiчцi була така ж швидка i мiлка, як у Бистрицi. Все дно складалося з круглого камiння, а серед нього валялися мушлi - рiчковi мiдiї. Ми з Маринкою знову плавали, як у Карпатах - ходили руками по дну i бовтали ногами зверху по водi. А потiм сидiли, грiючись на сонечку, на камiннi.
- Дивiться, який менi камiнь трапився! - Вигукнула Маринка. - Як око!
Плоский камiнь був овальної форми, а в центрi темна пляма, як зiниця ока. I тут тато провiв нам невелику лекцiю про походження росiйського слова "глаз":
- У слов'янських мовах "глаз" - це око. Майже скрiзь воно так i називається, i в українському залишилося "око", а у множинi "очi". У росiйськiй цi слова теж залишилися, але тепер лише як древнiй анахронiзм чи у поезiї.
- А звiдки ж узявся глаз?
- Та ось з рiчки i взявся. Ось такi округлi рiчковi каменi колись давно називалися "глаза". Спочатку, як жаргон, деякi люди почали казати: "Що ти глаза викотив?!" - маючи на увазi схожiсть ока на круглий камiнь.
- Авжеж, а в нас кажуть: "Що ти шари викотив?!" - Пiдтвердила Маринка.
- Отож, а потiм це жаргонне слово у вихiдцiв з України, якi заселяли Московiю, з жаргонного перетворилося на загальновживане, так i прижилося у росiян, стало звичайним i навiть лiтературним.
- А для слов'ян стало iноземним. - Додала я. - До речi, а чому всi називаються "українцi", "нiмцi", "англiйцi" i так далi, а росiяни не "русичi", а руськi?
- Бо ранiше Україна називалася Україна-Русь, що означає Країна-Русь. Руськими називалися i древляни, i поляни, i руси i багато iнших племен, якi населяли ту країну.
- Київську Русь?
- Нi, слово "Київська" значно пiзнiше додали iсторики. То була просто країна Русь, Україна-Русь. I жили у нiй руськi племена. А на територiї Московiї тодi жили фiно-угорськi та балтськi племена, а також золотоординськi татаро-монголи. Коли туди стали переселятися люди з України-Русi, вони казали, що вони руськi люди, не називаючи своєї приналежностi до якогось племенi Русi. Тож потiм ця назва i залишилася.
- Тобто це колишнi нашi?
- Так, але вони про це забули.
Мама покликала нас обiдати - вона приготувала похiдний суп у казанку на багаттi. Це було набагато смачнiше, нiж звична їжа в їдальнi.
Поки ми їли, до нашого намету пiдiйшли три дикi тайговi кози i почали об'їдати листя з нашого частоколу.
- Вони ж так увесь наш будинок з'їдять! - Обурилася мама.
- А чому вони з кущiв не їдять листя? - Здивувалася я. - Адже там воно свiжiше.
- А давай спробуємо їх погодувати? - Запропонувала Маринка.
Ми почали обламувати гiлки з кущiв поблизу i простягати козам. Тi iз задоволенням їх об'їдали, залишивши намет у спокої. А мамi довелося вiдновлювати об'їденi стiнки "хати" новими гiлками, але вже без листя, щоб не приваблювати до них кiз.
Увечерi ми повернулися до табору, а мапи залишились у тайзi. Наступного дня пiсля снiданку вони знову взяли нас до себе, а ввечерi вiдпустили на вечерю та спати. Рано-вранцi вони поїхали.
Менi здавалося, що ми провели в таборi все лiто, але змiна тривала лише три тижнi. Та сама жiнка, яка привезла нас до табору, повезла назад, додому.
Генеральський будинок
Поки ми були у таборi, батьки отримали двi кiмнати у комунальнiй квартирi Генеральського будинку. Будинок так називався, бо в ньому в окремiй великiй квартирi зi своєю сiм'єю жив генерал. Будинок розташовувався в центрi селища, був триповерховим, на кiлька пiд'їздiв, з товщиною стiн - один метр. На широкому пiдвiконнi цiлком можна було лягти з книжкою. У будинку було парове опалення з власною котельнею, водопровiд та каналiзацiя. У квартирi були i туалет, i ванна кiмната. Газу не було, тому посеред великої кухнi стояла пiч, яку весь рiк топили дровами та вугiллям, i лише коротким лiтом користувалися керосинками.
Вся наша квартира складалася з п'яти кiмнат, кухнi, ванної та туалету. Навпроти кухнi була невелика кiмнатка, в якiй жила самотня жiнка. Прямо вiд вхiдних дверей за коридором розташовувалася прохiдна кiмната, яку сусiдська дiвчинка використовувала, як iгрову. Цим сусiдам належала одна кiмната, дверi в яку розташовувалися в прохiднiй кiмнатi навпроти вхiдних дверей.
Вхiд до наших кiмнат теж був iз прохiдної кiмнати лiворуч - спочатку в нашу з Маринкою кiмнату, а з неї - в мапину.
Чомусь татовi вдалося дiстати для нас лише одне солдатське лiжко.
- Не хочу спати з Маринкою! Вона вночi штовхається! - Засмутилася я. - Ми вже не маленькi, маємо спати окремо!
- То що, на пiдлозi тобi постелити? - Замислився тато.
- А може, краще на ящиках? - Запропонувала мама. - Боюся, вiд пiдлоги тягтиме холодом, а Галцi застуджуватись не можна.
- Я згодна на ящиках! - Зрадiла я.
Так i зробили: бiля однiєї стiни поставили солдатське лiжко для Маринки, а навпроти нього - два ящики, один за одним, для мене. На ящики поклали два матраци, вийшло навiть краще, нiж на пружинному лiжку, що провисало. До того ж ящики були вищими, нiж лiжко, тож я опинилася на пiдвищеннi. А внизу, пiдi мною, в ящики можна було складати речi. У нашiй кiмнатi ще поставили стiл та чотири стiльцi.
У кiмнатi батькiв були їхнє власне лiжко, письмовий стiл зi стiльцем, швейна машинка та казенна шафа.
Грати ми з Маринкою виходили в прохiдну кiмнату й швидко потоваришували iз сусiдською дiвчинкою, яка ще до школи не ходила, але в якої у цiй iгровiй кiмнатi був влаштований справжнiй ляльковий куточок зi спальнею, вiтальнею та кухнею.
***
У серпнi ночами вже траплялися заморозки, вранцi на травi з'являвся iнiй. Щоб ми з Маринкою не застудилися, мама розкроїла з тканини для бiлих парадних онуч нiчнi сорочки, але товсту тканину протягнути в машинку не могла, тому строчити сiв тато. На вулицi ми вранцi та ввечерi гуляли у пальто, а вдень - у лiтнiх сукнях.
У нашому пiд'їздi прямо над нами жила сiм'я, яка нещодавно приїхала сюди з Нiмеччини. Вони займали всi кiмнати великої квартири. Вони мали i меблi, i килими, i навiть пiанiно. Здається, у них було двоє дiтей - уже великий син i донька, яка теж перейшла до третього класу, але була на пiв року молодшою за мене. I ростом вона була меншою за мене. Дiвчинку звали Iнна. Приїхавши з Нiмеччини, вона ходила в безрозмiрних напiвпрозорих колготках (на вiдмiну вiд наших, бавовняних), чудових пишних сукнях, пiд якi одягався поролоновий пiд"юбник, у неї було кiлька пар красивих туфельок (а не простих сандалiв, як у всiх iнших) i вона вмiла танцювати сучаснi, а не народнi танцi. Вона навчала нас iз Маринкою деяким танцювальним рухам.
Коли ми розповiли татовi про сусiдiв, вiн сказав:
- Зазвичай з Нiмеччини вирушають або до своїх мiст iз квартирами, або кудись на пiдвищення. Якщо вони звiдти приїхали сюди, отже теж чимось завинили, теж покаранi.
Iнна приїхала до Безрiчної на кiлька мiсяцiв ранiше за нас, тому, як старожил, стала знайомити нас з околицями. Повз Генеральський будинок асфальтована дорога вела до Будинку Офiцерiв, що знаходився метрiв за двiстi далi. Бордюри дороги були побiленi, газони вiдокремленi низенькими бiлими декоративними парканчиками. Щоранку черговi солдати пiдмiтали цю дорогу так чисто, майже як у квартирi. Навпроти Будинку Офiцерiв розташовувався стадiон - футбольне поле з двома воротами та бiгова дорiжка навколо нього, а вздовж дорiжки, де у два ряди, а де й у три - лавки для глядачiв.
Навпроти Генеральського будинку через дорогу генерал заклав сад з карликових яблунь. Цi яблунi були не вище пiвтора метра i на них висiли карликовi яблучка - втричi меншi за вишню, майже з горошину, вони висiли на довгих, як у вишнi, пагiнцях по два яблучка разом. Щоб вiдчути смак цих яблучок, треба було покласти до рота їх штук шiсть - виходило, як один укус. На смак вони були майже справжнi, тiльки мало.
Була в Безрiчнiй бiблiотека, лiкарня та магазин. У кiлькох мiсцях велося будiвництво нових, кам'яних, двоповерхових будинкiв з усiма зручностями. За стадiоном була школа. Вона складалася з двох навчальних будiвель та третьої - котельнi. За школою було кiлька вже заселених двоповерхових будинкiв. Головна дорога йшла вiд Генеральського будинку повз Будинок Офiцерiв та стадiон до школи та нових будинкiв, а потiм рiзко обривалася.
Тi дерев'янi будинки, бiля яких був наш барак, були трохи далi i лiвiше вiд головної лiнiї селища, а за ними вже був степ i сопки.
В iнший бiк вiд Генеральського будинку дорога вела до солдатської пекарнi, солдатської та офiцерської їдалень, пункту видачi продовольчих пайкiв, а далi - до казарм.
***
Поки ми дослiджували свої околицi, мама влаштувалася працювати касиром. Їй треба було розвозити грошi по найближчих поселеннях, тому до неї прикрiпили солдата-водiя з ГАЗиком. Пропрацювала мама касиром лише близько двох мiсяцiв, але вони їй здалися каторжно-довгими. По-перше, було дуже страшно їздити наодинцi iз солдатом. А раптом вiн задумає пiти у самоволку i кине її посеред степу? Куди ж iти? А вночi так холодно... По-друге, цей солдат був дуже необов'язковий. Приїхавши до чергового селища, мама домовляється з ним, що за годину вони мають зустрiтися бiля машини. Мама, закiнчивши справи, приходить до машини, а водiя немає. Доводиться шукати його по всьому селищi, щоб повертатися назад.
На щастя, один iз батькових товаришiв по службi сказав, що звiльнилося мiсце бухгалтера в будiвельнiй конторi, i мама перейшла туди.
А тато вiдкрив для себе списанi поклади старих книг у сховищi бiблiотеки. Тут були й дореволюцiйнi видання та видання дев'ятнадцятого столiття. Батьковi дозволили копатися в них i брати собi те, що сподобається. Тато брав потроху, по двi-три книжки на тиждень, тож поступово в нас збиралася бiблiотека давнiх книжок.
Телевiзора у нас не було, проте було радiо. А по радiо щодня розповiдали казки. Одна казка запам'яталася тому, що з неї я дещо взяла собi. У тiй казцi гусак, зiбравши навколо себе жабу, кiшку, собаку та черв'яка, читав їм лекцiї про те, як треба лiтати. Сам вiн лiтати не вмiв, тiльки махав крилами. Усi його слухали дуже уважно, всi хотiли навчитися лiтати. Лише хробак увесь час вiдволiкався. То вiн жував листя, то згортався клубочком, а потiм узагалi замотався якоюсь ниткою i заснув. I гусак, i всi iншi дуже обурювалися поведiнкою черв'яка, лаяли його i казали, що з нього нiчого путнього не вийде. А в кiнцi черв'як розвернувся зi своїх ниток i перетворився на метелика. Саме вiн iз усiх слухачiв полетiв.
Отже, поки вiн ще не перетворився на метелика, вiн вiдповiдав на закиди гусака. Там пролунала фраза: "Черв'як подивився на гусака зверхньо..." Саме вона менi сподобалася найбiльше: маленький черв'як зумiв подивитися зверхньо на величезного гусака! Я теж була маленькою, менi треба було навчитися так дивитися. I я вчилася. I перед дзеркалом, i уявляючи бiля себе якогось великого хлопця, i намагаючись дивитися зверхньо на дерева. Коли в мене почало виходити, я навчила цьому i Маринку з Iнною.
***
У Будинку Офiцерiв часто показували фiльми. Якось тато та мама сiли, щоб поговорити зi мною. Маринка була поруч, з нею говорити не треба було. А менi намагалися розповiсти, що те, що показують у кiно, це не правда i боятися цього не треба.
- Ми всi разом пiдемо на фiльм "Фантомас" - Казав тато. - Це все вигадано, все неправда, тож не треба боятися.
- Ми сидiтимемо поруч i, якщо буде дуже страшно, можеш триматись за нашi руки. - Додала мама.
Я тодi зауважила, що Маринку вони не вмовляють, отже, вона на фiльми реагувала не так, як я.
- Гаразд, постараюся не боятися. - Погодилася я.
Увечерi ми всiєю сiм'єю вирушили до Будинку Офiцерiв. Зал був набитий битком. Вже з перших кадрiв менi стало страшно, але я мужньо й далi дивилася. Iнодi в Безрiчнiй пропадала електрика. Пропала вона i посеред фiльму. Нiхто розходитися не став, пiдсвiчували собi лiхтариками, обговорювали те, що вже подивилися, чекали на продовження. Приблизно хвилин за сорок знову дали свiтло i фiльм продовжився. Цього перепочинку менi вистачило, щоб знову зiбратися з духом i додивитися все до кiнця. А Маринцi зовсiм не було страшно, вона навiть смiялася. Виявляється, це був не фiльм жахiв, а кiнокомедiя. Це для всiх, але для мене вiн так i залишився жахом, моя уява переносила мене в центр тих подiй, я по-справжньому бачила Фантомаса i боялася, що вiн щось зробить зi мною.
Потiм ми ходили ще на три серiї цього фiльму i щоразу мене доводилося морально готувати до перегляду.
***
На сценi Будинку офiцерiв стояв великий старий рояль. На ньому пiд час концертiв грала музпрацiвниця. А Iнна у Нiмеччинi почала займатися музикою i вже закiнчила перший клас. Її батьки домовилися з тiєю жiнкою, що вона навчатиме Iнну музицi. Ми теж захотiли вчитися i нас також записали до першого класу. Вдома iнструмента у нас не було, тому готувати уроки ми могли або на сценi, або в Iнни. Коли ми до неї приходили, вона насамперед змушувала нас вимити руки, а потiм сiдати за пiанiно. Те, що ми тiльки-но починали вчити, вона вже проходила, тому показувала нам. У нас були непоганi успiхи, вчителька казала, що такими темпами ми зможемо за один рiк пройти два музичнi класи.
З Iвано-Франкiвська ми не привезли iз собою анi шкiльної форми, анi пiдручникiв. Але генерал розпорядився, щоби все це завезли до магазину. Вчителi складали списки своїх майбутнiх учнiв i в магазин привезли все, що було потрiбно для будь-якого вiку. Форма в Безрiчнiй була звичайна, коричнева, але тут писали авторучками. Ура! Нарештi ми позбулися неприємних пiр'яних ручок i чорнильниць!
А першого вересня ми пiшли до школи. Ми з Iнною опинилися в рiзних третiх класах, а клас Маринки взагалi був в iншiй будiвлi.
У нашому будинку, крiм iнших дiтей, жили два хлопчики - Вовка Гуров iз мого класу та Женька Нестеров iз Iнниного. Ми з ними не грали, тiльки зрiдка вiталися i могли вiдповiсти на якесь запитання. I ось вони стали виявляти до мене знаки уваги. А я при цьому "дивилася на них зверхньо". Одного разу на прогулянцi, коли на подвiр'ї нiкого, крiм них двох i нашої трiйцi не було, Женька раптом пiдбiг до мене i поцiлував. Я розгубилася, завмерла i не знала, як менi реагувати. I тут пiдбiг Вовка i теж поцiлував мене. Це було дуже соромно, тодi навiть дорослi на людях не цiлувалися. Хлопцi "розпустили хвости", як павичi, i гордо ходили подвiр'ям. Опинитися у ролi жертви? Нi за що! Я згадала почуту колись фразу: "Найкращий захист - це напад!" i вирiшила нею скористатися. Я пiдговорила Iнну та Маринку i щойно на подвiр'ї з'явилися iншi дiти, ми всi втрьох почали кричати:
- Закохалися! Закохалися! I навiть цiлувалися!
Усi дiти у дворi почали з них смiятися. Вони намагалися пояснити, що це вони герої, що це вони мене поцiлували, тож дражнити треба мене, але ми перекрикували їхнi пояснення. До нас приєдналися iншi дiти. Вовка та Женька ходили червонi та зi сльозами на очах. Так iз жертви я перетворилася на насмiшницю, а вони з героїв - на жертв. Все своє життя я користувалася i користуюся тим девiзом: "Найкращий захист - це напад!"
***
Вже у вереснi стало дуже холодно, їздити було неможна. Тато замкнув мотоцикл у сараї, який так i залишив за собою бiля наших колишнiх баракiв, до теплiших часiв.
Без поїздок на мотоциклi околицями, у тата з'явилося багато вiльного часу. Мама, боячись, щоб вiн не опустився, як багато хто тут, запропонувала йому здати кандидатський мiнiмум, щоб потiм вступити до аспiрантури. Тато схопився за цю iдею i, навiвши довiдки, що треба буде здавати, почав вчитися. Найважче було з нiмецькою мовою. У школi тато через частi переїзди вчив то нiмецьку, то французьку, а в деяких школах взагалi нiякої iноземної мови не було. Щоб читати iноземнi науковi журнали, тато вивчав мови за словником. Хороша пам'ять дозволяла йому дуже швидко запам'ятовувати, як пишуться слова, але як вони звучать, тато не знав. Вiн вiльно читав i перекладав зi своєю власною вимовою. Деяким словам та реченням вiн навчав i нас.
***
Наближалася п'ятдесята рiчниця Великої Жовтневої Соцiалiстичної Революцiї, про що нам нагадували з усiх плакатiв та транспорантiв. У школi до цiєї дати збиралися прийняти до пiонерiв п'ятдесят осiб. Стiльки у четвертих класах не набралося, тому вчителька сказала, що кiлькох найкращих третьокласникiв теж приймуть у пiонери. Я опинилася серед цих найкращих. Разом iз учнями четвертих класiв ми розучували "пiонерський монтаж" - вiршi, якi треба було читати всiм по черзi. Я читала дуже голосно, дзвiнко, красиво та переконливо - так висловилася пiонервожата. Крiм того, я вивчила не лише свої чотири рядки, а й взагалi весь монтаж i могла замiнити будь-кого з двадцяти читцiв. На репетицiях я пiдказувала всiм, хто забував, їхнi слова.
Вчителька сказала, щоб ми принесли пiонерськi краватки заздалегiдь, але їх у магазинi не було. Татiв начальник дiстав свiй пiонерський галстук, який вiн ще з довоєнного часу багато рокiв навiщось возив iз собою. Ця краватка була не зi штучного шовку, як у iнших, а з напiввовняної тканини. Ми вiддали краватки вчительцi, а за кiлька днiв нам їх повернули. Тепер ззаду на краватках у кутку красувалася велика цифра "50", надрукована золотою фарбою.
- Як номер у концтаборi. - Прокоментував тато, коли я вдома вдягла його та вчилася правильно зав'язувати вузол.
- Не вигадуй! - Обiрвала його мама. - Це не номер, бо у всiх однакова цифра.
У пiонери нас приймали на великiй сценi Будинку Офiцерiв. Старшi пiонери пов'язали нам краватки, пiонервожата сказала, що ми маємо бути готовi до боротьби за справу революцiї:
- Будьте готовi! - Наприкiнцi вигукнула вона.
- Завжди готовi! - Зробили ми пiонерський салют, пiднявши пiднятi в лiктi правi руки перед собою.
Потiм бiльшiсть пiонерiв спустилися до зали, а ми - двадцять чоловiк монтажу, залишилися на сценi та прочитали свої вiршi. I це записали на радiо! Потiм кiлька днiв поспiль iз усiх репродукторiв Безрiчної постiйно звучали нашi голоси.
Поки ми готувалися до вступу до пiонерiв, iншi дiти готували святковий концерт. У ньому були i пiснi, i танцi, i музичнi номери, i вiршi. Дiвчата Маринчиного класу розучували "Танець матрьошок". У них мали бути довгi, до пiдлоги, сарафани, такого ж кольору хустки на головах i носовички в руках, якi мали пошити батьки. Виступало вiсiм дiвчаток-другокласниць. У всiх були однаковi сарафани, тiльки рiзних кольорiв: у когось жовтий, у когось рожевий, у когось блакитний. Маринцi мама пошила сарафан iз зеленого сатину з бiлими ромашками. Пiд час виступу одна дiвчинка пiшла не на той бiк i Маринка штовхнула її на мiсце. Бiльше їй чомусь виступати не пропонували.
***
На початку листопада морози стояли вже такi, що вiд них трiскалася земля, трiщини доводилося перестрибувати. А снiгу не було. Генерал наказав залити водою бiгову дорiжку стадiону i вийшла чудова ковзанка. Ми ходили кататися на нiй просто на своїх ногах, але дехто мали й ковзани. Одного разу якась дiвчинка запропонувала i нам спробувати навчитися кататися на ковзанах. Ковзани були без черевикiв, вони пристiбалися на ремiнцях до будь-якого взуття. Ми по черзi вдягали їх i намагалися хоча б встояти на вузьких полозах - нiчого не виходило. Навiть коли дiвчинка вела нас за руку, кататись не виходило. Можливо, якби у нас були свої ковзани, ми б теж навчилися, але у нас їх не було, i ми бiльше не пробували.
Мама прала бiлизну в пральнiй машинцi прямо в нашiй кiмнатi. Ми з Маринкою, як i в Iвано-Франкiвську, викручували його на вичавцi. а тато виносив вiшати у дворi. Для бiлизни у дворi були натягнутi не мотузки, а товстий дрiт у пластиковiй оболонцi. Увечерi ми пiшли разом iз ним знiмати бiлизну. Вона замерзла i висiла на дротi, як металевi листи. Тато знiмав бiлизну дуже обережно, але один рушник ненароком зiгнув i вiн зламався. Не порвалося, а саме зламався, як лист фанери. Мамi довелося його згодом зiстрочувати. Потiм на вулицi ми сушили тiльки велику бiлизну, весь одяг намагалися сушити в кiмнатах, натягнувши пiд стелею мотузки.
Проходивши з мiсяць у пiонерськiй краватцi, я посадила на неї жирну пляму, тож треба було прати. Я кинула краватку в пральну машину, коли мама прала в нiй нашi светри. Вiд прання стародавня краватка розповзлася. Довелося менi ходити до школи без краватки.
Щоб не замерзати, до школи ми одягалися так: спочатку колготки та майки, потiм тонкi вовнянi светри та шкарпетки, зверху надiвалася шкiльна форма та теплi шаровари, а потiм ще один товстий светр. Тiльки пiсля цього одягався верхнiй одяг.
Щоб не забруднити форму, ми сiдали снiдати без суконь. Якось я, поспiшаючи до школи, забула вдягнути сукню. Прийшла до класу, почала вiшати пальто на вiшалку, а одна дiвчинка раптом каже:
- Галю! Ти ж без сукнi!
Я подивилася - i справдi, на менi були i колготки, i шаровари, i светр, а сукнi не було. Довелося бiгти назад, вдягати сукню та повертатися до школи. На урок я не запiзнилася - Генеральський будинок був не дуже далеко.
Будинок бiля школи
А на початку грудня ми переїхали до двоповерхового будинку, що знаходився просто бiля школи. Шкiльний двiр вiдокремлювався вiд нашого парканом, в якому ми постiйно робили дiрку, щоб не оминати двiр, йдучи до школи. I хтось постiйно цю дiрку лагодив.
Нам дали окрему двокiмнатну квартиру на другому поверсi цегляного дома. У будинку була електрика, водогiн та каналiзацiя, а вiд шкiльної котельнi будинок отримував ще й парове опалення. У нас був широкий, близько пiвтора метри, коридор, лiворуч iз нього дверi вели до кiмнати батькiв, а прямо - до туалету. Вiд туалету вузький коридорчик лiворуч проходив повз маленьку кухню до нашої кiмнати. У кухнi була плита, що топилася дровами та вугiллям, i мийка з краном. Ванни у квартирi не було. Тато зливав з батарей гарячу воду у вiдро, приносив у кiмнату i виливав в алюмiнiєвi ночви, в яких ми купалися. Так робили всi у домi, крiм сусiдiв пiд нами. Вони зробили собi в туалетi душ, вода в який теж надходила з батареї. Iнодi вони запрошували нас до себе помитися. Приїхали цi сусiди з Єврейської Автономної Республiки, яка була ще далi на схiд. Я дивувалася:
- Адже євреї - пiвденний народ, чому їхня республiка знаходиться у Сибiру, де завжди холодно?
На це запитання нiхто менi не мiг вiдповiсти.
***
На перервах у школi ми грали. Якщо в Iвано-Франкiвську головною грою були "Козаки-розбiйники", то тут ми грали у "За батька Махна!" Для цього треба було накинути на плечi пальто, як бурку, застебнувши його лише на верхнiй ґудзик, взяти в руки палицю-шаблю i, кричачи на все горло: "За батька Махна!", ганяється команда за командою. Причому за Махна були й тi, й iншi, тiльки полонених тут не брали, "рубалися шашками", однi наступали, iншi вiдступали, зрештою нiхто не перемагав. Коли я розповiла про цю гру татовi, вiн сказав, що пiсля громадянської вiйни 1918 року сюди засилали колишнiх махновцiв, мабуть їхнi дiти та онуки запозичили для своїх iгор спогади про ту вiйну.
У новiй квартирi було тепло, а льоху не було. Щоби зберiгати продукти, довелося купити холодильник. А ще мапи купили собi шафу. У нас були цiлком облаштованi кiмнати в окремiй квартирi, але ми все одно вiдчували, що це не наш дiм, наш мав знаходитися в європейськiй частинi.
Через деякий час у нашому будинку дали квартиру й родинi Вовки Гурова. У нього, виявляється, була старша сестра, яка навчалася у десятому класi. Вона була дуже схожа на Ассоль з фiльму "Червонi вiтрила". Вовка з дiтьми нашого двору не грав, йшов до Генеральського будинку, де залишився його друг Женька Нестеров. А Iнна, сiм'я якої теж залишилася жити в Генеральському домi, майже щодня приходила грати з нами у наш двiр.
***
Ми почали готуватись до Нового року. У школi запропонували робити костюми, якi ми захочемо. Я захотiла бути котом у чоботях, а Маринка - снiжинкою.
- Мiська, снiжинкою ти вже була. Придумай щось iнше! - Казала я їй.
- Хочу бiлу гарну сукню з блискiтками! - Стояла на своєму Маринка.
Костюмом снiжинки зайнялася мама, а моїм - тато.
Спочатку вiн зробив менi плащ, взявши списаний шматок
червоної тканини вiд колишньої скатертини з Червоного Куточка в Будинку Офiцерiв. Потiм вiн обклеїв маминi старi, потрiсканi чобiтки червоним папером, зробив з картону вiдвороти, як у ботфортiв i теж обклеїв їх червоним папером. Вiн вистругав менi дерев'яну шпагу i зробив з дроту ручку. Пiхви вiн зробив на зразок свого кортика, капелюх i пiр'я на ньому - iз щiльного паперу, розфарбувавши все це фарбами. А ще вiн зробив менi маску. Для цього мене посадили на табурет i намазали обличчя вазелiном. По вазелiну тато накладав шматочки газети. Цей шар вiн намазав клеєм i наклав рваними шматочками другий, потiм третiй. Щоб менi було чим дихати, на нiс менi поклали шматочок марлi. Акуратно знявши цю споруду з мого обличчя, тато поклав її сушитися, а потiм розмальовував фарбами, створюючи морду кота. Костюм був просто чудовий, до того ж, єдиний такий на всю школу!
А снiжинок було багато, майже всi дiвчата других та третiх класiв були у бiлих сукнях, обшитих дощиком. Мама зробила Маринцi з картону корону, яку прикрасила битими ялинковими iграшками та дощиком.
На новорiчному ранку два нашi третi класи i два другi з сусiдньої будiвлi були разом. Ми, як завжди, водили хороводи, спiвали новорiчних пiсень, читали вiршi, грали. Вiдiйшовши трохи убiк, я раптом почула розмову двох учительок:
- Це сестрички, вони такi рiзнi.
- А моя вища! - Це говорила Маринчина вчителька. Саме тодi я вперше помiтила, що вже сильно вiдстаю вiд Маринки у зростi.
***
Приїхавши до Безрiчної влiтку, тато не мiг виписати собi газети та журнали, якi його цiкавили, тому задовольнявся тим, що було на кафедрi. А з нового року ми почали отримувати багато цiкавого. Найбiльше менi подобалися журнали "Технiка молодi", "Знання - сила", "Наука та життя". У Журналi "Юнiсть" я читала лише невеликi оповiдання та гумористичну сторiнку, у "Лiтературнiй газетi" насамперед прочитувала "Клуб "12 стiльцiв", а потiм все iнше. У тата були ще "Питання фiлософiї" та фiлософськi журнали нiмецькою мовою, не кажучи про обов'язковi "Правду" та "Червоний прапор", а для нас виписали журнал "Пiонер". На вiдмiну вiд "Мурзилки", в ньому було що почитати.
Наприкiнцi сiчня тато поїхав до Iркутська здавати кандидатський мiнiмум. Усi предмети здав на "вiдмiнно", а з нiмецькою вийшов казус. Треба було перекласти з нiмецької на росiйську незнайомий текст. Тато не став брати час на пiдготовку, а вiдразу, не вiдходячи вiд столу, почав перекладати статтю в газетi росiйською. Йому дали iнший текст, потiм третiй - вiн усе перекладав одразу.
- А прочитайте текст нiмецькою. - Попросила викладачка.
Тато прочитав так, як умiв.
- Жах! Жоден нiмець вас не зрозумiє! - Вигукнула викладачка.
- А переведiть менi ось цей абзац iз книги. - Попросила iнша.
Тато вiдразу почав перекладати, нiби текст був написаний росiйською.
- Переклад чудовий!
- Але ж вимова!
- А де вiн розмовлятиме з нiмцями? Вам навiщо може стати в нагодi мова? - Звернулася вона до тата.
- Щоб читати та розумiти науковi журнали.
- Читати для себе вiн може, перекладає добре, отже, те, що йому необхiдно для роботи, зрозумiти зможе. Думаю, йому треба ставити "вiдмiнно".