Аннотация: З Польщi ми поїхали до Захiдної України, в Iвано-Франкiвськ. Як ми думали, на завжди...
З Польщi ми поїхали до Захiдної України, в Iвано-Франкiвськ. Як ми думали, на завжди...
СИДЖУ ТА ЗГАДУЮ
Частина 3-2
ГЕОГРАФIЯ МОГО ДИТИНСТВА - ЗАХIДНА УКРАЇНА
Завжди з-за кордону до Радянського Союзу ми їхали через Брест, а звiдти туди, куди нам було треба. Цього разу ми мали їхати до Захiдної України, майже туди, де у Тернополi жила бабуся Таня, але трохи далi, до мiста з довгою назвою Iвано-Франкiвськ.
До складу Захiдної України входять дев'ять областей: Вiнницька, Волинська, Закарпатська, Iвано-Франкiвська, Львiвська, Рiвненська, Тернопiльська, Хмельницька та Чернiвецька.
Iвано-Франкiвська область знаходиться по сусiдству з Тернопiльською, трохи на захiд та на пiвдень, у Прикарпаттi.
Поки їхали плацкартним вагоном iз Польщi до Бресту, чули багато рiзних iсторiй. Деякi люди, якi їхали до Союзу вперше, дуже переживали з приводу проходження митницi. Ми до митних оглядiв давно звикли, вони нiколи не створювали нам труднощiв, адже й речей з нами завжди було мало. А от iншi...
Якась жiнка розповiдала:
- I ось розпочався митний огляд. Ця жiнка мала лише сумку i невелику валiзу, а її донька - ляльку. Але всi речi перебирали дуже ретельно. Перебрали все, та нiчого не знайшли. Тодi митники вiдкликали дiвчинку убiк i запитують:
- У твоєї мами є золото?
- Є! - Вiдповiла дiвчинка.
Митники знову почали обшукувати. Знову нiчого не знайшли. Знову питають у дiвчинки:
- То є у твоєї мами золото чи нi?
- Є! - Вiдповiдає та.
- А ти можеш показати де воно?
- Можу! - Дiвчинка пiдiйшла до мами, засунула руку до її кишенi i витягла з неї фольгу вiд цукерок. - Ось золото!
Всi у вагонi засмiялися. Ми з Маринкою саме незадовго до цього з'їли по шоколаднiй цукерцi, i в нас залишилася фольга. Фольгу ми нiколи вiдразу не викидали, всi дiти називали її "золотом" та грали з ним якнайдовше, поки воно не розсипалося на дрiбнi шматочки.
- А у нас теж є золото! - Вигукнула я. - Ось вiзьмемо та скажемо на митницi, що воно у нас є!
- Я вам скажу! - Обурилася мама. - Щоб нас там на кiлька годин затримали?
- У всiх вагонах, у яких нашi їдуть до Союзу, обов'язково є особист (Особист - спiвробiтник КДБ). - Довiрчим напiвшепотом подiлився чоловiк тiєї жiнки. - Вони пiдслуховують розмови пасажирiв та повiдомляють потiм на митницi. Мабуть, вiн чув, як дiвчинка казала про золото, i подумав, що це про справжнє.
- А хто такий особист? - Запитала я.
- Це така людина - особа, яка вмiє уважно слухати, а потiм розповiдати про почуте iншим. - Пояснив тато.
- Отже, i про наше золото вiн почує? - Ми з Маринкою перезирнулися i акуратно склали своє золото у кишенi.
- Звiсно, почує. - Сказала мама. - Тож досить балакати! Бо потiм клопоту не оберешся!
Але клопоту в нас не було i цього разу. Мабуть, особист, якщо вiн був у вагонi, зрозумiв, про яке золото у нас йшлося.
Натомiсть у наших сусiдiв по вагону митники конфiскували великий пакет iз яблуками. Жодних продуктiв тодi перевозити через кордон не можна було. Потiм ми бачили, як вони, склавши тi яблука у великий кульок з газети, йшли по перону та їли їх.
Iвано-Франкiвськ i Тернопiль.
До Iвано-Франкiвська ми приїхали на початку грудня 1964 року. Щойно зiйшли з поїзда, одразу ж почули дивну розмову:
- Це Станiслав?
- Так, Iвано-Франкiвськ!
- А як же дiстатися Станiслава?
- Та це ж i є Станiслав, його перейменували!
Отак ще на вокзалi ми дiзналися, що ранiше Iвано-Франкiвськ називався Станiславом.
Папа одразу ж розповiв нам iсторiю:
Ранiше, коли мiсто належало Польщi, тобто Речi Посполитiй, воно називалося Станiславiв. З 1772 до революцiї вiн входив до складу Габсбурзької Австрiйської iмперiї та Австро-Угорщини i називався тодi Станiслав. За часiв ЗУНР (Захiдно-Української Народної Республiки) його знову називали Станiславiв, так само його називали i в Польськiй Республiцi 1919-1939 рокiв i навiть пiсля того, як згiдно з Договором Молотова-Рiбентропа Захiдну Україну приєднали до Радянського Союзу. 1939 року його знову перейменували на Станiслав, а до трьохсотлiття мiста у 1962 роцi назву змiнили на Iвано-Франкiвськ, на честь українського поета та письменника. Виходить, що Iвано-Франкiвськом до нашого приїзду вiн пробув лише 2 роки.
Просто з вокзалу, з речами та дiтьми, тато, взявши таксi, поїхав у призначений гарнiзон. Капiтан Цимбалюк обiйняв майорську посаду начальника клубу в льотному мiстечку.
Це за кордоном радянським людям одразу надавали житло, а в Радянському Союзi все було не так. Одразу жодної квартири нам не дали, сказали шукати самим. Батьки занесли речi до татового кабiнету, де був телефон, i почали дзвонити за номерами, вказаними в газетi. Як тiльки господарi квартир, що здавалися, дiзнавалися, що заселятися збирається сiм'я з двома дiтьми, вони вiдразу ж вiдмовляли.
- Це ви домовлятися не вмiєте! - Розсердився командир. - Ось я зараз подзвоню...
Але i йому всi вiдмовляли.
Тодi мама сказала:
- Отже, поки ми не знайдемо квартиру, житимемо в кабiнетi начальника клубу! (Тобто, в татовому). Не на вулицю ж нам iз дiтьми йти!
I тут у частинi з'явилася татова мама, наша бабуся Таня. Вона мала таку звичку - звалюватися на голову у найнесподiванiший момент, нiкого про це не попереджаючи. Дiзнавшись, що ми тепер житимемо по сусiдству, вона приїхала з Тернополя, щоб допомогти нам облаштуватись. Але де було облаштовуватись? У кабiнетi гарнiзонного клубу?
- Це зовсiм не годиться! Я забираю Галку-Маринку до себе! Знайдете житло - тодi вiддам!
I того ж дня ми поїхали з нею до Тернополя, так i не побачивши Iвано-Франкiвська.
***
Погода на початку грудня стояла вже досить холодна, хоч снiгу ще не було. Тому ми були в тих же червоних зимових пальтах, що й узимку в Бжезi. З бабусею жив Петько, а на час її вiд'їзду i Надя. Як тiльки бабуся повернулася додому разом iз нами, Надя пiшла до нового чоловiка, залишивши Петьку у бабусi.
Менi через пiвтора мiсяцi мало виповнитися сiм рокiв, Маринцi було шiсть i вiсiм мiсяцiв, а Петьковi зовсiм недавно виповнилося п'ять рокiв. Ось такою дружною компанiєю ми й зажили у бабусi.
У будинку було тепло i затишно, а на шафi постiйно говорило та спiвало радiо. У Польщi радiо вiщало росiйською, а тут, у Тернополi - українською. Його нiхто нiколи не вимикав, воно звучало потихеньку, що надавало домашнiй атмосферi ще бiльшого затишку.
Тепер, як цiлком дорослим та самостiйним людям, бабуся доручила нам самим ходити до магазину по хлiб та молоко.
- А куди йти? - Запитала я.
- На Костюшка! - Вiдповiв Петько. - Я покажу!
Вулиця Костюшка якраз перетинала ту вулицю, якою ми зазвичай йшли до Театральної площi, саме на нiй була бабусина школа, школа No4. Найближчий до будинку продуктовий магазин знаходився на нiй, за школою, наприкiнцi вулицi.
Це зараз батькам не дозволяється залишати дiтей без нагляду, а в тi роки дiти вже змалку гуляли самостiйно, могли пiти до магазину i взагалi куди завгодно. Купивши продукти, ми поверталися додому, роздягалися та мили руки. Потiм клали хлiб у круглу металеву хлiбницю-тацю, що стояла в сервантi. Сервант був лакований, свiтло-жовтого кольору. Вiн стояв на тонких нiжках, у нижнiй частинi його вiдчинялися троє дверцят, за якими зберiгався посуд i кухоннi рушники та скатертини, а зверху, за склом, були двi полицi. Зверху злiва були ще однi непрозорi дверцята - туди i ставилася хлiбниця. Щоб порiзати хлiб, у цьому ж сервантi, мiж верхньою та нижньою частинами, висувалась кухонна дошка. Нам уже дозволялося покласти хлiб на дошку та ножем вiдрiзати потрiбну кiлькiсть шматкiв до обiду.
Поки ми ходили в магазин, бабуся закiнчувала приготування їжi, i ми сiдали обiдати. Їли завжди за круглим столом, що стояв у центрi кiмнати. Зазвичай стiл був накритий темною скатертиною з вiзерунком, а на обiд ця скатертина забиралася, з серванту дiставалася iнша - бiла, i стелилася на стiл. Якщо ми залишали на нiй плями, бабуся забирала скатертину у прання, але на її мiсцi вiдразу ж з'являлася iнша, майже така сама. Тепер, коли людей у квартирi було небагато, все це виглядало цiлком гарно, тож ми з Маринкою не сидiли годинами над своїми тарiлками, а їли цiлком нормально.
Пiсля обiду була тиха година. Спати нас нiхто не змушував, бабуся лягала на лiжко в'язати чи вишивати, а ми могли чи то тихо пограти, чи то почитати. Я волiла лягати в кiмнатi на диван i читати. Маринка з Петькою йшли грати на кухню. Потiм ми знову гуляли, а ввечерi грали.
Телевiзорiв у тi часи у бiльшостi людей ще не було, i бабуся навчила нас грати у лото. Мабуть, i свiтло було не завжди, тому що я пам'ятаю, як ми сидiли за круглим столом при свiчках i грали в лото на копiйки. Для цього у бабусi завжди була припасена жменя монеток по однiй копiйцi. Перед грою бабуся дiлила їх усiм порiвну. Ми робили ставки, а той, хто вигравав, забирав їх собi. Наприкiнцi вечора ми рахували, хто має найбiльший виграш. Пiсля гри бабуся знову забирала всi копiйки та прибирала їх до наступного вечора.
Вранцi, вставши i вмившись над умивальником (пiдвiшений на стiнi залiзний умивальник з отвором, заткнутим стрижнем, який треба було пiднiмати рукою, щоб потекла вода; воду в нього наливали з вiдра), ми йшли до трюмо зачiсуватися. Трюмо на низенькiй полiрованiй тумбочцi стояло мiж двома вiкнами кiмнати. У лiвому кутку кiмнати просто на пiдлозi стояв великий фiкус, що дiставав вершиною майже до стелi, а праворуч було бабусине лiжко. Над лiжком висiв вишитий бабусею килим.
Поки ми зачiсувалися, Петька складав свою розкладачку i ставив її мiж фiкусом та сервантом. Ми, причесавшись, прибирали постiль зi свого дивана, що примикав узголiв'ям до серванту, а iншою стороною - майже до самої грубки, i розкладали по ньому безлiч маленьких вишитих бабусею подушечок.
По iншу стiнку кiмнати, впритул до бабусиного лiжка, стояв великий комод з постiльною бiлизною i одягом, на якому в ряд вишикувалося дванадцять слоникiв зi слонової кiстки. Слоники стояли за зростом i нам дуже подобалося грати з ними, а потiм знову вишиковувати на мереживнiй, в'язанiй гачком серветцi. Поруч iз комодом стояла тристулкова шафа з радiоприймачем нагорi. Для наших речей у цiй шафi бабуся видiлила двi полицi, все iнше залишалося у валiзi.
Поки ми приводили себе та кiмнату в порядок, бабуся готувала снiданок. За круглим столом стояло чотири стiльцi, на яких ми всi й розсiдалися, попередньо розстеливши обiдню скатертину та нарiзавши хлiб.
Пiсля снiданку ми йшли гуляти. Гуляли зазвичай у своєму та сусiднiх дворах, iнодi виходили на вулицю та переходили на iнший бiк канави. Перед обiдом бабуся посилала нас у магазин. Iнодi треба було спуститися в пiдвал за картоплею, iнодi пiднятися на горище за висохлою бiлизною. Все це ми робили втрьох, Петько взяв на себе обов'язок все нам показувати i всюди нас супроводжувати.
Разiв зо два на тиждень до нас приходив Женька, який уже навчався у шостому класi та продовжував займатися музикою. Його обов'язками тепер було принести воду вiд колонки та вугiлля з сараю, а також раз на тиждень натирати паркет мастикою. Ми в цей час мали витрушувати половики.
Половики теж були саморобними - бабуся нашила на мiшковину безлiч рiзних клаптикiв, так, що пришитi вони були лише однiєю стороною, решта сторiн вiльно бовталися, створюючи об"єм. Таким чином, виходили килимки з "клаптиковим ворсом". За тиждень мiж клаптями накопичувалися i крихти, i пилюка, тож витрушувати було що.
Як бачите, обов'язкiв у нас було небагато, але Женька казав, що все це бабуся має робити сама, що вона нас всiх експлуатує та налаштовував проти неї.
Зараз я розумiю, що наглядаючи за трьома дiтьми, бабуся без дiла теж не сидiла: треба було i випрати речi та бiлизну, i приготувати їжу, i сходити на базар, i помити нас у лазневий день, i прибирати квартиру, i мити сходовий майданчик.
Якось Женька, закiнчивши з пiдлогою, таємничим голосом повiдомив:
- Ось бабуся вдає, що в неї грошей мало, а сама ховає золото на шафi!
- Яке золото?
- Справжнє! Зараз покажу...
Женька вже був такий високий, що дiставав до верху шафи без стiльця, а ми ще були маленькi. Вiн пiдставив нам стiлець i дозволив по черзi зазирнути пiд газету, яку вiдвернув. Пiд нею лежав стос золотої фольги.
Першим полiз дивитися Петько.
- Ов-ва, скiльки! Жовте!
Другою була я.
- Та це ж фольга! - Розчаровано вигукнула я. - Ми вже не малi, ми вже знаємо, що це не золото.
- А ви знаєте, з чого роблять фольгу? - Запитав Женька. - Її роблять iз металу. Ось ту фольгу, яка у цукерках, роблять iз тонких листiв залiза. А це - золота фольга, зi справжнього золота!
Раптом ми почули поворот ключа у замку.
- Бабуся прийшла! - Вигукнув Женька. - Маринко, злазь зi стiльця! I нiчого їй не кажiть!
Маринка, яка залiзла на стiлець подивитися на фольгу пiсля мене, злiзла i поставила стiлець до столу.
***
З бабусиних вiкон видно було не лише канаву, а й пагорб на протилежному боцi. Колонка, вiд якої носили воду, знаходилася саме пiд тим пагорбом, вiдокремлюючись вiд нього дорогою, якою машини майже не їздили. А на пагорбi стояла двоповерхова бiло-рожева будiвля. Ранiше ми нiколи до неї не ходили, але тепер, гуляючи з Петькою та парочкою його друзiв, одним iз яких був Iгор Килькитiн, а другим Сашко, пiшли разом iз ними до "фабрики". Бiля будiвлi була велика купа пiдборiв вiд жiночих туфель. У модi тодi були рюмочки - дуже тонкi каблучки, що розширювалися догори, до пiдошви. Ми лазили по цiй купi, розглядаючи пiдбори та вибираючи найкрасивiшi собi для гри.
- А нас не проженуть за те, що ми беремо пiдбори? - Запитала Маринка.
- Нi! Це ж бракованi! Їх викинули. - Вiдповiв Сашко.
Так ми вперше дiзналися, що iснують бракованi речi, якi викидаються, i що таких речей може бути не одна-двi, а багато, цiлi купи.
***
Тiтка Тамара на той час знову вийшла замiж. Разом iз новим чоловiком та Женькою вони жили у новому мiкрорайонi, який лише починав будуватися за мiстом. Називався вiн "Дружба", i було до нього, за нашими тодiшнiми мiрками, дуже далеко. Якось ми з бабусею поїхали до них у гостi. Поїхали автобусом, а не пiшли пiшки, як скрiзь зазвичай ходили! Менi запам'яталася величезна брудна рiвнина, сполосована колiями вiд вантажiвок та автобусiв, серед якої було кiлька п'ятиповерхових будинкiв-коробок. Вигляд, що вiдкривався з мосту, менi не сподобався, але хтось iз пасажирiв автобуса сказав:
- Незабаром тут буде справжнє сучасне мiсто! Ще краще, нiж старий Тернопiль!
Бiльше я на "Дружбi" нiколи не була, але коли в рiзнi нашi приїзди йшлося про цей район, я завжди уявляла саме ту непривабливу картину, яку побачила вперше.
***
Одного разу ми гуляли у сусiдньому дворi. Там збудували новий дитячий майданчик: дерев'яну гiрку, двi гойдалки-перекладини та пiдвiснi гойдалки на канатах. Навiть мiй син не знає, що таке дерев'яна гiрка, не говорячи вже про онука. Тож для нових поколiнь спробую пояснити. Така гiрка будувалася з обтесаних дощок. Їздити на нiй треба було тiльки стоячи або навприсядки, щоб не засадити у дупу скалку. Щоб гiрка краще ковзала, треба було внизу, з пiсочницi, взяти жменю пiску, влiзти по драбинцi на гiрку, посипати її пiском i тiльки тодi з'їжджати. Гiрка поступово полiрувалася пiском i нашими черевиками i згодом ставала все кращою та кращою. Гойдалка-перекладина, здається, знайома всiм - це велика дошка, посерединi закрiплена на опорi, на кiнцях якої робляться сидiння. Кататись на таких гойдалках треба, вiдштовхуючись вiд землi ногами. Ну а гойдалки на канатах майже такi ж, як сучаснi, що висять або на ланцюгах, або на металевих прутах. Ми випробували новi "атракцiони", грали довго, поки я не захотiла до туалету. Втрачати час на те, щоб збiгати додому, менi не хотiлося. Тому, незважаючи на заборону вiдвiдування дерев'яних туалетiв, я вирiшила сходити до туалету прямо тут. Тим бiльше, що саме сьогоднi поряд iз новим майданчиком поставили i новий дерев'яний туалет.
Я зайшла до нього i закрилася на клямку. У туалетi було ще чисто та пахло сосновими дошками. Розчипирившись над дiркою у пiдлозi, я тiльки-но зiбралася приступити до "справи", як раптом впала в дiрку. I як я тiльки встигла вхопитися руками за край? Було дуже страшно, пальцi онiмiли. I тут у дверi затарабанила якась тiтка:
- Вiдкрий негайно! Дiтям не можна закриватися у туалетi! - Вона смикала за ручку, але дверi не пiддавалися. - Вiдкривай! Бо таке тобi влаштую! - Тiтка, мабуть, вiдчула, що зi мною не все гаразд, але не могла потрапити всередину.
Я не могла говорити. Злякавшись тiтчиного крику, я зумiла якось пiдтягнутися i вибратися назовнi. Вiдчинивши дверi, я вийшла.
- Все гаразд? - Оглянула мене тiтка з усiх бокiв. - Дiтям не можна ходити до вуличних туалетiв! Йди додому!
Вона навiщось зайшла в туалет, зазирнула в дiрку, знову подивилася на мене, вийшла i зачинила дверi на зовнiшню клямку.
- Досить гуляти! Ну-мо, всi швидко додому!
I ми побiгли додому. Я нiкому нiчого не розповiла, але те пальто для мене стало неприємним, хоча воно зовсiм не забруднилося i нiчим не смердiло. Навiть коли випав снiг i я в ньому добре вивалялася, менi це пальто бiльше не подобалося.
Тато приїхав за нами наприкiнцi грудня. Вiн сказав, що нам дали тимчасову кiмнату i мама вже упорядкувала її.
***
Невелику кiмнату нам дали в одному з баракiв для льотчикiв. Одноповерховi бараки без жодних зручностей стояли на околицi мiста. У кiмнатi помiстилося два лiжка - для нас i для батькiв, нашi ящики, що перетворювалися на шафки для речей, пiд вiкном - стiл зi стiльцями. Завiскою вiд вхiдних дверей вiдокремлювався "коридорчик", в якому була вiшалка для пальт i стояло вiдро, на яке ми, не маючи тепер горщикiв, ходили у туалет. Для дорослих надворi було встановлено великий дерев'яний туалет на три кабiнки.
Виявилося, що до кiнця грудня ми вже виросли зi своїх пальт. Не дивно, адже ми проходили в них уже два роки, починався третiй. Мама сказала, що наступного року обов'язково купить новi, а цим вона поки що дов'язала рукави i вiдпустила, на скiльки змогла, пiдшивку знизу.
Зима цього року виявилася снiжною. Надворi стояв високий штабель дощок, його засипало снiгом i вийшла чудова гiрка. З неї можна було кататися i на санчатах, i стрiмголов, i на дупi, i на животi... Ну, це нам можна було, тому що в нас, як завжди, були "гулятельно-снiжнi" шаровари, пошитi мамою з тканини для онуч. Решта дiтей, якi жили в цих бараках, нам тiльки заздрили.
Наближався Новий рiк. Тато принiс ялинку, i ми з мамою почали робити iграшки. Все робилося за "Домашньою енциклопедiєю". Мама акуратно ножиком роздiляла волоськi горiхи на половинки, ми обмальовували по трафарету вирiзаних нею рибок, розфарбовували їх, а потiм мама з обох бокiв таких рибок приклеювала половинки горiха. Виходила рибка з кулястим горiховим тулубом. До верхнього плавця такої рибки мама прикрiплювала ниточку, i ми йшли вiшати її на ялинку. Ще були звiрятка та клоуни з яєчної шкаралупи. Для цього в яйцi проколювалися двi дiрочки i тато випивав вмiст. Порожня шкаралупа розмальовувалась, до неї приклеювалися необхiднi деталi з паперу та ниточка. Намиста з паперових кiлець ми навчилися робити ще в Польщi, тому тут уже влаштовували змагання - хто за один i той самий час скрiпить найдовший ланцюжок. А ще мама навчила нас робити гiрлянди iз паперових прапорцiв. Прапорцi ми вирiзали з кольорового паперу i склеювали разом два однаковi так, щоб усерединi опинилася мотузочка. Прапорцi були i прямокутними, i трикутними, i з двома загостреними кiнцями...
На той час ще не зникла традицiя прикрашати ялинки цукерками та яблуками. Мама купила найдорожчi та найкрасивiшi цукерки у блискучих обгортках, а ми прив'язували до них ниточки, щоб повiсити на ялинку. Яблук ми того року нiде не дiстали, тож обiйшлися без них.
Натомiсть мама розповiла, як я, ще зовсiм маленькою, поїдала прикраси з ялинки.
- Галка була ще маленька, навiть ходити не вмiла, тiльки повзала. Ми з татом прикрасили ялинку цукерками та яблуками, а Галка пiдповзала до ялинки, дотягувалась ротом до яблук, пiдвiшених на нижнiх гiлках, i вiдкушувала. Тому ялинка у нас була прикрашена надкушеними яблуками.
- Як, без рук? А як же я вiдкушувала, не притримуючи їх?
- Якось у тебе виходило, причому, майже завжди з першого разу.
На Новий рiк нам подарували санчата. У те, що подарунки приносить Дiд Мороз, ми не вiрили, ми завжди знали, що подарунки пiд ялинку ставлять мапи. А ще менi подарували книжку - то була казка "Морозко". Коли я прочитала цю казку, тато дещо доповнив:
- Ось дехто каже, що Дiд Мороз - це росiйський персонаж. Насправдi вiн з'явився з української казки про Морозка. Бачите, у Морозка навiть прiзвище українське - закiнчується на "ко". Тож ми зараз живемо на батькiвщинi Морозка.
За обiдом ми завжди розмовляли, у нас не працювало прислiв'я "Коли я їм, я глухий та нiмий". Тато завжди розповiдав про свої справи, мама дiлилася своїми, ми також не мовчали. I тут менi прилетiло ложкою по лобi.
- Говори росiйською! - Сказав тато. - Тобi скоро до школи йти!
Виявляється, у нашiй з Маринкою мовi було намiшано i росiйських, i українських, i польських слiв майже порiвну. Маринцi таких вимог поки не ставили, їй у школу треба було йти через пiвтора роки, а менi довелося стежити за тим, що я казала. Отримавши рази три-чотири по лобi, я почала говорити суто росiйською.
***
А за кiлька днiв пiсля Нового року почався жахливий снiгопад, i все завалило величезними кучугурами. Нашi бараки опинилися пiд снiгом по самiсiнький дах, вийти з дому нiкому не вдавалося. Потiм прийшли солдати та почали вiдкопувати нас лопатами. Цiлком бараки вони не вiдкопували, тiльки прокопували дорiжки до дверей i вiдкопували дверi. Коли ми вийшли, то опинилися в снiговому коридорi завширшки не бiльше двох метрiв i заввишки, мабуть, метри три-чотири. Гуляти можна було тiльки туди-назад таким коридором.
Зручностей у бараках не було, тож раз на тиждень ми їздили до мiста, у громадську лазню. Там в одному залi треба було роздягнутися догола, отримати по два алюмiнiєвi тазики на людину i йти в зал для миття. У залi стояла густа пара, крiзь яку видно було багато голих жiнок. Усi милися i, звiсно ж, розмовляли. Не знаю, чи були там розмови ще про щось, менi запам'яталися тiльки розмови про те, як за жiнками, що купаються, пiдглядали чоловiки, i що цим чоловiкам пiсля того було. Комусь, спiймавши його цiлою групою, жiнки видавили очi, щоб бiльше нiколи не мiг пiдглядати, а комусь взагалi зробили щось таке, що вiн пiсля цього тiльки й мiг, що дивитись, а робити бiльше нiчого не мiг. Я уявляла, як близько ста голих розлючених жiнок ловлять такого чоловiка, навалюються на нього всiм натовпом i вiд нього залишається тiльки мокре мiсце...
***
На той час в Iвано-Франкiвську був дефiцит продуктiв, у магазинах майже нiчого не було. Коли тато заїкнувся про видiлення нашiй родинi льотного пайка, хтось з жiночої ради вигукнув:
- Ви там у Польщi вже наїлися! Обiйдетеся без пайка!
Начебто наїстися можна було на кiлька рокiв уперед. Мама написала про це в листi батькам, i невдовзi бабуся з дiдусем надiслали кiлька посилок. В однiй був величезний на весь ящик брус вершкового масла, в iнших - мандарини.
Щоб ми не хворiли, мама щоранку напувала нас риб'ячим жиром - по однiй столовiй ложцi вливала нам у роти. Маринка риб'ячий жир дуже любила, а я терпiти не могла. Якось, коли мама пiшла в магазин, Маринка попросила риб'ячого жиру. Я подумала, що чим швидше вiн закiнчиться, тим менше мене їм напуватимуть, тому полiзла в ящик-шафку, дiстала з полички пляшку i почала виливати в ложку. Маринка випила ложки три жиру, але на пiдлогу потрапило бiльше, нiж у ложку. Щоб приховати слiди злочину, ми почали витирати пiдлогу своїми носовичками, а потiм сховали їх у кишенi. Пальта пiсля цього смердiли аж до весни.
Iз початком весни в Iвано-Франкiвську задули сильнi вiтри. Вони швидко вивiтрили весь снiг, що випав за зиму, розтопили гiрку над штабелем дощок, висушили калюжi. Тепер у нас з'явилася нова розвага - ми залазили на штабель дощок i стрибали звiдти з висоти приблизно два-два з половиною метри вниз.
А потiм почався справжнiй буревiй. Ми не виходили з до-
му три днi, поки вiн трохи не вщух. Виявилося, що за цi три днi ураганом знесло дерев'яний туалет у дворi та шматок даху з нашого бараку. Казали, що на iншому бараку взагалi унесло пiв даху. Гуляти за сильного вiтру теж виявилося цiкаво - ми "лягали" на вiтер i йшли проти нього, з нахилом до землi приблизно на 60-50 градусiв. Коли ми дiсталися дощок, знову почали з них стрибати.
Та менi раптом захотiлося полiтати. Я розстебнула пальто, залишивши його застебнутим тiльки на верхнiй ґудзик, засунула руки у кишенi i розставила їх у сторони - вийшли крила. Ставши на край штабеля, я розправила свої крила i стрибнула на вiтер. Мене пронесло по пологiй дузi приблизно три-чотири метри. Тодi й решта дiтей стали "лiтати". На жаль, наступного дня вiтер вщух i бiльше нам лiтати не довелося.
А ще у двiр хтось викинув старе солдатське лiжко, воно вже поiржавiло в деяких мiсцях, але пружини майже всi були цiлими. Ми по черзi залазили на це лiжко з ногами i стрибали на ньому, як на батутi.
***
Батьки закiнчували свої iнститути, наближався час захисту дипломiв. На практику тато влаштувався до Iвано-Франкiвського педагогiчного iнституту, читав iсторiю фiлософiї. Йому це настiльки сподобалося, що вiн навiть написав рапорт на звiльнення з лав армiї. Його не вiдпустили. Викликали до КДБ, пояснили, що освiченi люди потрiбнi i в армiї, запропонували стати спiвробiтником КДБ. Тато дуже злякався такого розкладу, а коли вiн лякався, вiн дiяв миттєво та несподiвано. Навiть не встигнувши подумати, вiн вигукнув:
- От чудово! Як усi здивуються, коли я розповiм їм, що став КДБiстом!
- Але про це не можна нiкому розповiдати. Робота в КДБ має на увазi таємнiсть.
- Так, звiсно! Я нiкому не розповiм! Тiльки своєму начальнику, своїм пiдлеглим... Ну, ще дружинi та сусiдам... - Продовжував зображати захопленого базiкала тато.
- Гаразд, ми подумаємо i повернемося до цього питання згодом. - Сказали йому i вiдпустили.
У дворi будiвлi КДБ на тата напав великий собака. За рогом ховалися солдати та спостерiгали, що буде. Тато завжди дiяв дуже швидко, поки собака бiг до нього, вiн оцiнив обстановку, пiдставив пiд пащу собаки руку в шинелi, а другою рукою схопив її за голову, засунув її собi пiд пахву i мiцно затиснув. Собака став задихатися, вiдпустив руку i хрипiв. Солдати вийшли з-за рогу i розгублено дивилися на тата.
- Заберiть собаку, бо задушу! - Сказав їм тато.
Собака вже майже не рухався. Солдати пiдiйшли, взяли його за нашийник, тато вiдпустив голову.
Вдома, розповiдаючи мамi про те, що сталося, тато сказав:
- Треба розповiсти парi-трiйцi людей, що мене мало не прийняли в КДБ, нехай думають, що менi таких секретiв довiряти не можна.
Навеснi бiля баракiв офiцери влаштували баскетбольно-волейбольний майданчик. Тато нiколи з ними не грав, бо не мав на це часу. Якось вiн йшов додому саме тодi, коли у дворi грали у баскетбол. Тiльки-но вийшов з-за рогу, як у голову йому полетiв м'яч. Тато виставив кулак i вiдбив його, м'яч полетiв прямо до баскетбольного кошика.
- Оце реакцiя! - Дивувалися офiцери. - Давай до нас!
- Нiколи. - Коротко вiдповiв тато.
***
Захищати дипломи мапи поїхали наприкiнцi травня - на початку червня. На цей час знову завезли нас до бабусi у Тернопiль.
Вже всюди зеленiла трава, i ми вигадали нову розвагу - розкручувалися на одному мiсцi навколо своєї осi, а потiм падали на траву. Лежачи у травi, ми дивилися, як весь свiт крутиться навколо нас...
Бабусю поклали до лiкарнi - пiсля десяти пологiв, у неї утворилася пупкова грижа, i її час вiд часу доводилося пiдшивати. На кiлька днiв нас iз Маринкою взяла до себе тiтка Галя, бабусина сестра. Петьку забрала до себе його мама Надя.
Дочка тiтки Галi та дядька Петра Райка на той час вже закiнчила iнститут, вийшла замiж i жила окремо; дiдуся Сергiя, бабусиного тата, вже не було в живих, тож вони жили в двокiмнатнiй квартирi вдвох. Пам'ятаю, дядько Петя весь час був на роботi, а тiтка Галя - з нами. На той час вона вже теж вийшла на пенсiю.
Випускаючи нас гуляти, вона теж виходила надвiр i спостерiгала за нами, сидячи на лавцi бiля будинку. Нiкуди з двору йти нам не дозволялося. Дiвчатка на подвiр'ї стрибали на скакалках, а в нас скакалок не було.
- Хочеш, покажу, як я вмiю? - Пiдiйшла я до дiвчинки з нашого пiд'їзду.
- Покажи! - Простягла вона менi свою скакалку.
I я показала. Я показала таке, чого й сама вiд себе не чекала. Як тiльки я не стрибала, скакалку навiть видно не було. Подивитися пiдiйшло ще кiлька дiвчаток.
- А ти так умiєш? - Запитали вони Маринку.
- Нi, я ще тiльки вчуся. - Вiдповiла вона.
Дiвчатка почали вчитися стрибати так само, як я, я їм пiдказувала, як треба, а вони допомагали вчити Маринку. Маринка стрибати навчилася, а я собi зауважила, що коли менi треба похвалитися якимось вмiнням, у мене завжди виходить дуже добре. У подальшому своєму життi, коли в мене питали:
- А ти це вмiєш?
Я завжди вiдповiдала:
- Вмiю! - Навiть якщо нiколи такого не пробувала.
Коли на мене дивилися, у мене завжди все виходило. Я нiколи не казала, що чогось не вмiю, для себе я завжди думала: "Спробую!", а вголос вiдповiдала: "Вмiю!". А Маринка завжди казала: "Не вмiю", дивилася збоку, як роблю я, i, коли нiхто не бачив, потихеньку пробувала сама. I тiльки коли в неї вже все виходило, показувала iншим.
Дiти на подвiр'ї були приблизно одного вiку з нами. Хтось спитав дiвчинку, яка давала менi скакалку:
- А ким ти станеш, коли будеш дорослою?
- Я буду iнженером! - Вiдповiла вона.
- Чому iнженером? Може, краще лiкарем чи вчителькою?
- Нi, я хочу бути iнженером!
Для мене це було дивним: я ще навiть не замислювалася про школу, в яку мала пiти цiєї осенi, а вона вже знає, ким буде у дорослому життi.
***
Апетит у нас був поганий, ми, як завжди, їсти не хотiли. I тодi тiтка Тамара, найстарша батькова сестра, яка працювала старшою медсестрою в обласнiй лiкарнi, вирiшила, що в нас, мабуть, є глисти i треба їх гнати. Вона забрала нас у тiтки Галi i поклала до своєї лiкарнi. Глистiв тодi гнали пiгулками та киснем. Кисень був у великих прогумованих подушках i пiдключався до дупи за допомогою невеликої трубочки. Паралельно у Маринки виявили якусь хворобу та кiлька днiв ставили крапельницi. Ми з Маринкою називали стiйку iз системою "вежею". Маринка гордо казала:
- Менi ставили вежу, а Галцi нi!
У цiй лiкарнi, в сусiднiй палатi, лежав хлопчик з безперервною гикавкою. Вiн голосно гикав на всю лiкарню i вдень, i вночi. Чого з ним тiльки не робили, гикавка не припинялася. Вона навiть стала для нас звичним звуковим тлом.
А ми у лiкарнi малювали. Виявилося, що ми малюємо навiть краще нiж деякi старшi дiти. Одна дiвчинка з нашої палати перемальовувала листiвки. У неї вони були рiзнi i, якщо хтось просив, вона могла дати якусь, щоб iншi теж могли перемальовувати. Ми ранiше нiколи нiчого не перемальовували, малювали самi, а тут спробували. Менi дуже сподобалася листiвка iз Восьмим березня. Вона була складена навпiл i вiдчинялася. Зовнi на нiй була зображена Неваляшка у виглядi вiсiмки. Верхнiй кружечок цiєї вiсiмки було вирiзано, а всерединi на телефонi було намальовано обличчя з цифрами на шапочцi. Провiд телефону складався у напис: "З Восьмим березня!" Цю листiвку можна було не лише перемальовувати, а й вирiзати "обличчя" на першiй сторонi, щоб у отвiр було видно "обличчя" телефону.
У лiкарнi було кiлька тонких книжок, якi я читала. Читати менi доводилося вголос, тому що бiльшiсть дiтей читати не вмiли. Я читала їх багато разiв, тому зовсiм непомiтно вивчила для себе напам'ять. Тепер навiть пiсля вiдбою, у темрявi, я читала книги - розповiдала їх напам'ять. Маринка теж розповiдала напам'ять, але не часто, чомусь виступати їй не хотiлося.
А потiм у мене розболiлося горло. Болiло так, що говорити я майже не могла, їсти, звiсно, теж.
- Ваша тiтка попереджала, що ви пiдете на будь-якi хитрощi, аби не їсти! - Сердито сказала медсестра. - Не вигадуй, їж!
- Я не можу, боляче. - Вiдповiла я.
- Ну, дивись! Зараз вiдведу тебе до лiкаря, i якщо вiн скаже, що з горлом усе гаразд, я зроблю тобi укол!
- Ведiть!
Медсестра взяла мене за руку i повела на другий поверх, до iншого вiддiлення. Коли лiкар подивився на моє горло, вiн вигукнув:
- Та тут цiла колода! Не дивно, що болить!
Виявляється, в моє горло встромилася велика трiска. Звiдки вона взялася? Я вже казала, що коли читала, любила щось гризти. Мабуть, менi десь потрапила пiд руку паличка, вiд якої я вiдкусила трiску i ненароком проковтнула її, а вона встромилася в стiнку горла.
Отримавши вiд лiкаря вийняту з мого горла трiску, медсестра вiдчула провину передi мною. Я це вiдчула i побачила на її обличчi. Менi навiть здалося, що я чую її думки:
- Ой, як недобре вийшло! Треба наступного разу бiльше довiряти словам дiтей. Спочатку перевiрити, а потiм лаятись...
Лiкар сказав, що протягом трьох днiв мене треба годувати рiдкою їжею та полоскати горло.
***
Усiх дiтей перед обiдом випускали погуляти у лiкарняному дворi. Там були чудовi клумби з квiтами. Не знаю, як вони називалися, але у них були невеликi довгастi пелюстки. З цих пелюсток ми робили собi "манiкюр" - облизували пелюстки своїми язиками так, щоб намочити, та приклеювали до своїх нiгтiв. Тримався такий манiкюр всього кiлька хвилин, але цього було достатньо, щоб походити з ним i покрасуватися. Потiм треба було наклеювати новий.
Коли приїхали мама з татом, ми саме гуляли у дворi. Ми показали їм свiй "манiкюр", а вони сказали, що приїхали забирати нас, тiльки треба почекати тiтку Тамару, щоб залагодити всi лiкарнянi формальностi.
Ми побачили хлопчика, який лежав у iншiй палатi нашого вiддiлення.
- А у отого хлопчика цiлих шiсть пальцiв на нозi! - Повiдомили ми батькам. - Хочете подивитися? - I не чекаючи вiдповiдi, ми покликали хлопчика до себе.
Цей хлопчик був приблизно мого вiку, повний, що в той час серед дiтей було великою рiдкiстю, i ходив у капцях, щоб зручнiше було показувати всiм охочим свою ногу. Свої шiсть пальцiв вiн демонстрував охоче, з усмiшкою та гордiстю - ще б пак, адже нi в кого бiльше такого не було! Шостий палець у нього був бiля мiзинця. На другiй нозi були звичайнi п'ять пальцiв, для порiвняння вiн показував обидвi ноги i ворушив пальцями.
Своя квартира.
За час нашої вiдсутностi батьки не лише отримали дипломи, а й переїхали до нової квартири. Двi кiмнати у комунальнiй трикiмнатнiй квартирi їм дали у вiйськовому льотному мiстечку. Все мiстечко було забудовано новими двоповерховими будинками по два пiд'їзди у кожному. На територiї знаходився продуктовий магазин, а татiв клуб був поряд, треба було тiльки вийти з мiстечка через хвiртку на вулицю, пройти пару сотень метрiв i через КПП (контрольно-пропускний пункт) пройти на територiю гарнiзонного клубу.
Наша квартира була на першому поверсi. Нам дiсталися двi меншi кiмнати, а велика - нашим сусiдам, якi мали лише одного сина. Вiн був на два роки старший за мене i його звали Вовка Лощов.
Передбачалося, що за два-три роки комунальнi квартири почнуть розселяти i ми матимемо свою окрему квартиру. Ця квартира була з усiма зручностями: у кожнiй кiмнатi стояла велика кахельна грубка, але топилися вони не вугiллям чи дровами, а пiдведеним до них газом. Газова плита була i на кухнi, а вода у ваннiй нагрiвалася газовим титаном. Окрiм газу, в будинку був водопровiд та каналiзацiя, електрика та радiо.
У нашiй маленькiй кiмнатi помiстилося лише одне лiжко, стiл iз двома стiльцями та один iз ящикiв, у яких ми перевозили речi. Тепер це була наша шафа. У кiмнатi мапи на пiдлогу постелили один килим, на стiну повiсили iнший, поставили лiжко i ящик.
Вечорами ми всi збиралися в кiмнатi у мапiв i, лежачи на пiдлозi, у щось грали або роздивлялися книги. Тепер у тата було кiлька чудових альбомiв iз картинами не лише з Третьяковської галереї, а й з iнших музеїв. Бiльшiсть з них були на Бiблiйнi теми, тому ми поступово знайомилися з подiями, описаними в Бiблiї. Тато казав:
- У Бога вiрити не обов'язково, але знати Бiблiю треба, бо це культурна спадщина.
Сам вiн у Бога не вiрив, i з цього приводу запам'яталася менi фраза:
- Дехто вважає себе атеїстами, нiчого не знаючи про релiгiю. Це неосвiченi атеїсти. А я не вiрю саме тому, що надто багато читав про рiзнi релiгiї. Я свiдомий атеїст.
Ми теж були свiдомими атеїстами, хоча я все життя цiкавилася релiгiями рiзних народiв i намагалася бiльше дiзнатися про них i про умови, в яких вони виникали.
***
Тато казав, що тепер у нас є рiдне мiсто та своя квартира в ньому, що ми тут житимемо завжди. Отже, треба було облаштовуватись. Ми дiзналися нове слово "розстрочка". У розстрочку можна було купити будь-що, не маючи на все грошей - купуєш, користуєшся i поступово виплачуєш.
Таким чином, у нас з'явилося спочатку полуторне залiзне лiжко з кульками на узголiв'ї для батькiв, потiм письмовий стiл для тата, чеська швейна машинка "Лада" в тумбочцi з ножним приводом, пральна машина i навiть телевiзор. У нашу кiмнату перенесли другий ящик i поставили на перший. Внизу зберiгалися нашi речi, а нагорi - iграшки. А ще нам купили етажерку для книг. Цю етажерку тато змусив нас тягнути самим вiд магазину до самого будинку. Було дуже важко.
Пральна машинка стояла зазвичай у коридорi, а в днi "великого прання" заносилася до мапиної кiмнати, мама грiла воду на газовiй плитi, носила її вiдрами у кiмнату i виливала в машинку. Кнопку машинки нам натискати не дозволялося - мама боялася, що нас ударить струмом. До наших обов'язкiв входило викручування випраної бiлизни. Величезними дерев'яними щипцями ми дiставали кiнець якоїсь речi, пiдсовували його до валикiв викручування i, крутячи ручку, прокочували речi, вiджимаючи воду. Викрученi речi складали в таз i вiдносили мамi у ванну, де вона їх полоскала. Невеликi речi викручувати було навiть цiкаво, а от простирадла та пiдковдри дуже важко, ми всi сили прикладали, щоб провернути ручку.
Пральних порошкiв тодi не було, прали натертим на тертцi милом. Постiльну бiлизну перед пранням замочували, а потiм виварювали у величезнiй виварцi, що займала всi чотири конфорки плити. У днi прання доводилося користуватися керосинками. Наша та сусiдська керосинки стояли на спецiальному столi в кутку кухнi, а гас для них або приносився з аеродрому, або купувався у спецiальному кiоску.
***
Коли ми вперше вийшли погуляти в новому дворi, побачили, як дуже гарна дiвчинка малювала крейдою на дорiжцi класики.
- Привiт! - Пiдiйшла я до неї, Маринка йшла за мною. - Ми тепер також тут живемо. Давай знайомитись!
- Давайте! - Пiдвелася дiвчинка. - Мене звуть Рита Хейфец, а вас?
- Галя та Марина.
- Давайте грати у класики!
- А як?
- Я вам покажу!
I Рита показала, як кидати биту (плоску круглу коробочку з-пiд гуталiну, для тяжкостi наповнену землею), як стрибати на однiй нiжцi, щоб не наступити на намальованi лiнiї, як переходити з класу в клас. Другого дня, коли ми вийшли гуляти, у дворi вже було кiлька iнших дiтей. Рита одразу ж представила нас їм.
- А як ви познайомились? - Спитав якийсь хлопчик.
- Зараз покажемо! Я ось так сидiла навпочiпки i малювала класики... - Рита показувала все точно так само, як воно вiдбувалося вчора. - А потiм пiдiйшли вони. Пiдходьте! - Пiдняла вона з присядок обличчя на мене.
Я пiдiйшла i так само, як учора, сказала:
- Привiт! Ми тепер тут живемо! Давай знайомитись!
I ми повторили усю вчорашню сцену. Приблизно за пiвгодини зiбралося ще бiльше дiтей i майже перед кожним ми знову i знову розiгрували сцену знайомства.
Тодi я подумала: "Виявляється, можна не лише розповiдати про щось, а й показувати!" Потiм, в iнших мiстах я iнодi використовувала цей прийом "театралiзацiї" у рiзних випадках.
Чомусь дiти майже з усього мiстечка приходили грати саме на наше подвiр'я, воно було центром спiлкування. Тут так само, як i в Бжезi був зовнiшнiй та внутрiшнiй двори. У внутрiшнiй двiр виходило ще кiлька будинкiв, а зовнiшнiй вiддiлявся вiд вулицi парканом. Вiн був цегляний, оштукатурений i побiлений, прольоти вiдокремлювалися один вiд одного високими цегляними стовпами з пiрамiдальними вершинами, такими широкими, що на них можна було сидiти вдвох. Весь двiр зарiс травою, бiля паркану рiс цiлий ряд шовковиць, а з боку вулицi, на автобуснiй зупинцi пiд парканом сидiли старенькi й торгували насiнням - маленька склянка коштувала п'ять копiйок, а велика - десять.
На протилежному боцi вулицi прямо навпроти будинку трохи лiворуч вiд хвiртки знаходився парк Шевченка, а правiше - Стадiон.
У гарнiзоннiй крамницi до лiта з'явилися продукти. На вiтринi холодильника майже завжди лежали великi бруски вершкового масла двох сортiв - звичайне та шоколадне, смальцю, яблучного чи сливового мармеладу. Були також оселедцi i докторська ковбаса, молоко у скляних пляшках та розливна сметана, хлiб та цукерки. Дефiцитом залишалося лише м'ясо та копчена ковбаса. Але мама сподобалася якомусь продавцю м'ясного магазину в мiстi, i вiн дiставав для неї з-пiд прилавка приховане м'ясо майже без кiсток.
Ми часто ходили гуляти у парк. Неподалiк нашого входу була гiрка - невисокий пагорб майже правильної конусоподiбної форми з серпантинною стежкою до верху, а на верху було невелике поглиблення. Я вже тодi думала, що, мабуть, це стародавнiй курган i пiд ним, можливо, похована якась видатна людина, може, козак, а може навiть половець.
У парку було багато дубiв, а пiд ними росли бiлi гриби. Зазвичай ми приносили мамi кiлька невеликих грибочкiв, але одного разу знайшли такий величезний, що Маринка, пiднявши його над головою, бiгла з ним, як пiд парасолькою. Чому бiгла? Тому що на радощах вiд такої здобичi ми кинули всi справи i поспiшили до мами. I цей гриб не був червивим! Вiн був весь гарний.
За стадiоном було озеро. Мабуть, воно було не дуже великим, тому що в пiших прогулянках з мапами ми обходили його за двi години навколо. А якщо пiдходити до нього з боку Стадiону, можна було потрапити на пляж. Тато у вихiднi водив нас туди, бо до Сочi ми того року не поїхали - треба було пiдготувати мене до школи.
Нам усiм дуже подобався Iвано-Франкiвськ: i розташування будинку навпроти парку, i близькiсть до татової роботи, i школа трохи вгору по вулицi навпроти головного входу в парк, i близькiсть автобусної зупинки, з якої можна було швидко дiстатися до центру, i припинення загального дефiциту, i друзi у дворi... Ми були впевненi, що осiли тут назавжди.
Поки мама не влаштувалася на роботу, у вiльний час ми гуляли разом з нею в парку, а у вихiднi - i з татом.
Перший клас.
Виявилося, що пiти до школи не так просто. Потрiбно було дiстати пiдручники, зошити, портфель, ручки, олiвцi, альбом, фарби тощо. Потрiбно було купити форму (чомусь мама навiть не подумала, що форму теж можна пошити). Потрiбно було пройти медкомiсiю, зробити зачiску.
Ранiше мама завжди стригла нас сама, а тут вона вперше повела нас до перукарнi. Нас, бо як же без Маринки? В усiх перукарнях ридали хлопчики, якi готувалися до першого класу. Вони теж ще нiколи не стриглися у професiоналiв, а шкiльна стрижка у всiх була однакова - лиса голова з чубчиком спереду, що доходив до середини чола. Ми з Маринкою плакати не стали, та й стригли нас ножицями, а не голили страшними машинками.
Форму купили швидко, зошити та все приладдя теж, а пiдручники нам дали сусiди Лощови. В тi часи одними й тими ж пiдручниками можна було користуватися кiльком поколiнням, менi дiсталися книги Вовки, що вже перейшов у третiй клас. А на медкомiсiї з'ясувалося, що в мене не зовсiм добрий зiр. В окулярах тодi майже нiхто не ходив, менi їх не виписали, тiльки порекомендували сидiти у класi не далi за другу парту. Бiльше нiчого, крiм худорлявостi та анемiї, лiкарi не помiтили.
Натомiсть помiчала я. Ось збираюся я йти гуляти, домовилися зiбратися бiля пiд'їзду Рити, я доходжу до середини будинку, i в мене починає литися кров iз носа. Доводиться повертатися додому та лягати. У мене була приготована миска з водою i носовою хусткою, я лежала i час вiд часу змивала кров мокрою хусткою. У такому станi можна було лише читати. А пiсля того, як кров зупинялася, я почувалася п'яною, у горлi пахло кров'ю, мене нудило i хитало.
Нудило все частiше й частiше. Тато iнодi влаштовував нам "карусель" - ми зчiпляли руки в замок, тато брав однiєю рукою Маринку, iншою мене i, розставивши руки вбiк i крутячись навколо своєї осi, крутив нас, як на каруселi. Тепер менi це радостi не приносило.
Тато використовував нас з Маринкою i як гирi для тренувань. Ми зчiпляли руки в замок, пiдгинали ноги, а вiн нас одночасно пiднiмав i опускав двома руками. Свої кровотечi та головний бiль вiн намагався приховувати, щоб його не поклали до шпиталю. Туди вiн потрапляв, якщо кровотечi були затяжними, тривалiстю тиждень i бiльше.
Мене нiколи вдома не вважали хворою, на кровотечах i головних болях увага не акцентувалася, просто я була така ж, як тато, як бабуся, як усi нашi предки. Хворобами вважалися кашель, нежить, температура.
У пiдпорядкуваннi в тата була пересувна кiнобудка з водiєм. Iнодi вони їздили показувати кiно у вiддаленi частини гарнiзону, а iнодi тато возив нас на рiчку Бистрицю. Водiй, тато i мама з Маринкою на руках сiдали в кабiну, а менi стелили ковдру на лавцi в кiнобудцi, пiдкладали пiд голову вишиту синю подушечку, i я їхала лежачи. Дороги в Карпатах були ґрунтовими, з безлiччю вибоїн, тому мене все одно дуже сильно захитувало. Я приїжджала до Бистрицi iз "зеленим обличчям", як висловлювався тато. Потiм на березi я вiдходила. А у водi зовсiм приходила до ладу. Рiчка була мiлка, але дуже швидка, вода збивала з нiг навiть дорослих. А ми з Маринкою "плавали" бiля берега - спираючись на руки, "ходили" ними по дну, а ноги в цей час вiльно пливли за нами або стукали по поверхнi, створюючи бризки.
***
Школа No12, що знаходилася неподалiк вiд парку Шевченка та вiд нашого льотного мiстечка, була росiйською. Це була чотириповерхова будiвля зi спортивним майданчиком та пришкiльною територiєю. Усi першi класи розташовувалися на другому поверсi. Пiднявшись сходами, ми потрапляли до великої зали, яка служила i мiсцем прогулянок на перервах, i спортивною залою для урокiв фiзкультури, i актовою залою пiд час свят. На самому початку цього залу було влаштовано сцену, а в кутку за нею - єдиний одинадцятий клас. У цьому класi навчалися зовсiм дорослi люди - їм було по 18-19 рокiв, а одна з учениць виявилася старшою сестрою мого однокласника на прiзвище Махновець.
Я потрапила до першого "Б" класу, а Рита Хейфец - до 1"А". Її тато казав:
- "А" клас кращий, бо вiн найперший! А "Б" - другий.
Учнiв у класах було багато - по тридцять шiсть осiб. Мою вчительку звали Любов Михайлiвна, вона розсаджувала дiтей, дотримуючись рекомендацiй лiкарiв, тому я опинилася за другою партою. Поруч зi мною посадили дiвчинку на iм'я Вiка, а попереду сидiв Михайло Махновець. Менi це прiзвище запам'яталося тому, що я вже знала про махновцiв та їхню участь у громадянськiй вiйнi. Ще пам'ятаю два прiзвища: Перфiльєва Iра - найменша в класi дiвчинка та Ганенко Саша - хлопчик, який вже палив, i вiд нього завжди пахло цигарками. Був ще один хлопчик, з яким ми за кiлька рокiв зустрiлися в Нiмеччинi, але вiн уже був у Маринчиному класi - залишався на другий рiк.
У школi на великiй перервi нам видавали молоко - маленькi склянi пляшечки з широким, як у великих, горлечком, закритим кришкою iз щiльної фольги.
Писали тодi дерев'яними ручками iз залiзним пiр'ям, яке треба було постiйно вмочувати у чорнило. Чорнильницi ми носили з собою у спецiальних мiшечках, що затягувалися мотузкою. Через цi чорнильницi всi портфелi зсередини були забрудненi чорнилом, та й зошити з пiдручниками часто заливалися. Тодi вчителька вирiшила, що носити iз собою чорнильницю не обов'язково. Вона попросила батькiвський комiтет закупити на всiх ще по однiй чорнильницi. Цi чорнильницi стояли у фанернiй скриньцi у класнiй шафi. Черговi перед уроками мали налити в них чорнило з пляшки i розставити по партах. У шафi була й невелика пляшка з червоним чорнилом, яким вчителька виставляла оцiнки. Тепер однi чорнильницi були вдома, а iншi - у школi.
***
Поки було тепло, уроки фiзкультури проходили у шкiльному дворi. Ми роздягалися прямо в класi, вiшали свої форми на спинки парт i в одних трусиках йшли надвiр. Наша вчителька вже була похилого вiку, тому фiзкультуру не проводила, на цьому уроцi її пiдмiняла молода. Першим завданням виявилися стрибки у довжину. Треба було розбiгатися i стрибати в яму, засипану пухким пiском. З першого ж уроку мене стали називати "коником" - виявилося, що мої ноги виглядали набагато довшими за тулуб у порiвняннi з iншими дiтьми. Але стрибала я не краще за iнших. А коли почалися стрибки у висоту через жердину, покладену на опори, я взагалi стрибати перестала. Розбiгаюся, пiдбiгаю до жердини i зупиняюся - я нiяк не могла перебороти страху, що стукнуся об цю жердину. Вчителька
запропонувала прибрати жердину, щоб я стрибала так.
- У тебе ж великий запас стрибка, Чому ти боїшся? Ти нiяк не зiб'єш її!
Але як тiльки жердина опинялася на мiсцi, я стрибати не могла.
З похолоданням фiзкультуру почали проводити у залi. Там уже нiчого складного не було: звичайна зарядка, пробiжки, стрибки, iнодi давали скакалки.
Найважчим предметом для мене було "Чистописання" - там вироблялася калiграфiя, лiтери треба було писати однаковими, з певним нахилом та натиском пiра. А в мене вже був свiй почерк, вироблений писанням олiвцем, i перевчитися я нiяк не могла.
***
Поки iншi дiти ще тiльки вчили лiтери, я пiшла записуватись до шкiльної бiблiотеки. Спочатку бiблiотекарка давала менi тоненькi книжечки для дiтей, але потiм, коли я їх чесно перечитала i переповiла їй, вона почала давати товстi книги з полиць для четвертого класу. Так менi одного разу трапилася збiрка "Росiйськi народнi казки", до цього я їх нiколи не читала. Окрiм мiфологiчних персонажiв та українських героїв, менi вiдкрився трохи iнший свiт. А потiм я зацiкавилася казками народiв свiту, менi сподобалося порiвнювати культуру, спосiб мислення, традицiї рiзних народiв, а також на малюнках роздивлятися їхнiй одяг - все це дуже вiдрiзнялося вiд звичного оточення.
Окрiм букваря, фiзкультури та чистописання, у нас були й iншi уроки. На математицi спочатку вчили цифри, а потiм додавання та вiднiмання. До кiнця року почали вивчати таблицю множення. Серед пiдручникiв, окрiм Букваря, була ще й Рiдна Мова - книга для читання, але з нею працювати мали лише пiсля Нового року, коли закiнчать Буквар. Я не стала чекати, коли це станеться, i прочитала її ще восени.
На уроках працi нас вчили шити. Спочатку ми з рiзних клаптикiв вирiзали однаковi кружечки, а потiм зшивали їх стос разом за допомогою ґудзика - виходили пiрочистки, дуже потрiбнi речi для пiр'яних ручок. Це були першi речi, зробленi власноруч. Потiм учителька показувала нам рiзнi шви. Я вже вмiла змiтувати i шити зворотним швом, а тепер навчилася гарного оздоблювального шва, шва через верх, шва козликом, пiдшивочного шва ... А потiм ми вчилися вишивати - i хрестиком, i гладдю.
На уроках спiву ми спочатку спiвали зi своєю вчителькою, а потiм прийшла вчителька музики, i ми почали вивчати ноти. Для них потрiбнi були спецiальнi нотнi зошити, але їх нiде не було у продажу, а за їхньої вiдсутностi вчителька музики ставила двiйки. Тодi тато взяв та розкреслив менi смужками по п'ять лiнiй альбом для малювання. Читати ноти я навчилася у першому класi, але це було не цiкаво. Краще б ми просто спiвали...
***
У вихiднi ми всiєю сiм'єю виходили гуляти до мiста. Iшли в центр пiшки, щоб мене не закачало, там гуляли вулицями, могли сходити в кiно, пообiдати в якiйсь їдальнi. Якось ми вiдкрили для себе пельменну. У новiй будiвлi були розставленi столики, на яких стояли столовi прилади iз сiллю, перцем, гiрчицею, оцтом, а за довгою стiйкою можна було одержати пельменi. Ми з мамою займали столик, а тато йшов за пельменями. Вiн приносив їх на великiй тацi i ми їли. Пельменi були дуже смачними, ще смачнiшими, нiж маминi - але це, мабуть, тому, що їли ми не вдома, а у громадському мiсцi. З тими пельменями, якi продавалися в сiрих картонних пачках, їх i порiвняти було не можна. Нам подобалося їсти їх з маслом, сметаною та оцтом одночасно.